Ліна Костенко, Детальна інформація

Бувають, може, й кращі голоси,

Але такого другого немає.

(Ліна Костенко)

Епіграфом до свого реферату я взяла слова з історичного роману Ліни Костенко “Маруся Чурай”. Вони відносяться до Марусі, визначають її незвичайний дар. А в моїй уяві в самої Ліни є теж щось від Марусі Чурай.

Нещодавно я перечитала збірники віршів Ліни Костенко, познайомилась з її життям, літературною критикою на її поетичні твори.

І вималювався мені досить чітко образ поетеси, відомої світові. Що вражає в Ліні Костенко?

Перш за все – високий рівень думання. Долання висоти, що стало нормою. Її творчість – приклад шляхетного служіння поезії. Дивує сила характеру. В її останніх збірниках ніякої кон’юнктури, немає в неї віршиків – паровозиків. Вона вимовчала своє право сказати: “Мого народу гілочка тернова”. Думаю, що без таких людей, як Ліна Костенко, всі розмови про високе призначення поета – тільки красиві слова.

І ще ось що. Сучасна поезія шукає нових виражальних можливостей. Стресовий досвід людини ядерної епохи неспівмірний з досвідом її попередників. Ніколи ще поезія не була такою всесильною … і безсилою. Зрушилися пласти свідомості. Зміщуються уявлення про самі форми існування матерії – про час і простір. Прикро те, що поезія часто сьогодні відходить від свого коріння – села, від свого родоводу. Не дай Бог, прийде такий час, коли зупиниться критичне перо. В цьому зв’язку творчість Ліни Костенко має значення принципове:

Голос криниці, чого ж ти замовк?

Руки шовковиць, чого ж ви заклякли?

У віршах поетеси мою увагу привертає історична тема, історична пам’ять. Талановита поетеса не зрушує коріння, розуміючи його значення в розвитку духовності, національної культури. Це тільки ремісник пише про все, а Ліна – про важливе:

Далекий світ, купецька одісея

Хмільне старе вино старовини.

Ім’я Ліни Костенко – як прапор нашої поезії. Нашій літературі пощастило, що є в ній постать, яка життям і творчістю утверджує благородство вищих мистецьких принципів. В її віршах – єдність характеру і слова:

Я трохи звір, і я не люблю неволі,

Я вирвуся, хоч лапу відгризу.

Як сильно сказано! Така розплата за поривання, зухвалість думати, дерзновенність та глибину думок.

Мені здається, що в поняття любов поетеса вкладає новий зміст.

Любов діяльна для неї – це любов-ненависть до всього, що гальмує розвиток духовності. Ліна Костенко прокладає свій шлях крізь болота, вона – за незалежність таланту:

Поет не може бути власністю.

Це так йому вже на роду.

Не спокушайте мене гласністю,

Я вдруге в пастку не піду.

Їй хочеться дивитися на світ відкритими очима, які не закриває пелена:

… все залежить

від людських зіниць –

в широких відіб’ється вся епоха,

у звужених – здрібовисько дрібниць.

Можна багато ще говорити про Ліну Костенко. Незабутнє враження справляють її поезії “Пастораль XX сторіччя”, “Доля”, “Ліс”, “Біла симфонія”, “Балада моїх ночей”, “Давидові псалми” тощо.

Та про який би твір ми не говорили, бачимо, що перед нами справжній лірик, у якого так майстерно поєднується мудрість і пристрасть, чарівна легкість і філософська глибина, роздуми і узагальнення. І все це заради людини, заради її майбутнього: