Празька поетична школа: система метафор у відтворенні концептів душевних переживань, Детальна інформація

Празька поетична школа: система метафор у відтворенні концептів душевних переживань

Метою статті є розгляд структурних особливостей метафор, що втілюють концепти психологічних процесів, у творчості поетів Празької школи.

Вивчаючи способи організації інвентаря мови, що обслуговує світ психіки, В.Телія бере за основу особливий тип мислення – мислення “лінгвокреативне”, “мислення, спрямоване на “породження” нових мовних сутностей шляхом трансформації (насамперед смислової) вже наявних у мові одиниць”, це мислення “в свої основі оперує асоціаціями, які виникають на базі понять, уже закріплених у цій формі у формі значень” [11, 67].

Саме через подібну трансформацію перейшло в мові слово вогонь – за ним закріпилися такі значення, як “душевне піднесення, натхнення”, “пристрасть, запал” [9, т.1]. Навколо цього слова у за-гальному мовленні формується ціла група метафор, які через часте використання у стилях художньої літератури зазнають генералізації та стирання об-разності. Тому І.Гажева, характеризуючи завдання аналізу художньо-літературного мовлення, слушно наголошує на необхідності зіставлення метафорики конкретного автора “як із системою узуальних метафор, так і з системою метафор загальнопоетичних” [3, 112].

Стерті, звичні словесні образи у творах представників Празької поетичної школи актуалізуються, оновлюються в складних метафоричних контекстах, переживаючи в авторських ідіостилях смислоперетворюючі процеси. Таке явище характеризує, зокрема, інтенсіональне поле з центром вогонь (полум’я) та корелюючим із ним дієсловом горіти. Серед метафоричних сполук із цими словами виділяються такі типи:

іменні генітивні метафори, в яких образ вогню передає інтенсивність прояву почуттів або їхній зовнішній вияв;

предикативні метафори, в яких зображена емоція набуває ознак субстанції, здатної використовувати вогонь як засіб;

предикативні метафори, в яких назва \x03CCргану, що в ньому, за наївними уявленнями людини про свій внутрішній світ, локалізуються пристрасть, думка (на думку Ю.Апресяна, це, відповідно, – серце, душа, розум, голова [1]), метонімічно перебирає на себе їхню високу, здатну підносити чи знищувати силу.

У творчості Є.Маланюка переважають метафори, які втілюють негативні почуття. Позитивні ж емоції у нього, якщо й знаходять свій вияв в образних словосполуках, то набувають прикмет загрозливої сили, наприклад, у такому оксимороні:

І ось над суєтою днів

Де марно колоточ ловитви,

Горить любові ярий гнів

І хрест меча, і меч молитви [6, 329]

Смислове навантаження подібного зіткнення оцінних елементів у назвах протилежних почуттів М.Моклиця пояснює парадоксальністю зв’язків суперечливих властивостей явища: “Негативність кожного стану, за яким ховається позитивна емоція, робить почуття, по-перше, суперечливим, по-друге, надзвичайно посилює його масштаб” [7, 143].

І навпаки, негативні емоції отримують іноді у поезіях Є.Маланюка позитивну конотацію. Так, зникнення ненависті викликає у поета жаль:

Вже й ненависть згаса, а я не вспів

Її вогнем твій смуток запалити [6,176]

Метафора вогонь ненависті спирається в цьому контексті на сполучуваність центрального слова у його прямому значенні із дієсловом запалити.

Нерідко реалізація метафори у поета супроводжується декількома різнонаправленими семантичними перетвореннями, що спричиняє граничне ускладнення тропа. Так, у рядках :

Я скарб кривавої любові

На чорну сажу пропалив… [6, 366]

наявність конкретної лексики обумовлене і словом скарб, центральним у метафорі, але й її модифікатором, що позначає почуття. Разом з тим епітет, який характеризує любов, є не лише засобом розширення генітивної метафори, але й чинником утворення оксиморону, оскільки вступає із цим актантом у контекстуальні антонімічні відношення. До того ж прикметник кривавий ужито одночасно і у відносному, і в якісному значенні. Перше викликає у свідомості реципієнта зловісну асоціацію із кровопролиттям, муками, друге підтримується через контекстуальне протиставлення кольорів – червоного (кольору крові) і чорного (кольору смерті). Утворена внаслідок поєднання різко контрастних за своїм експресивним навантаженням лексем нова смислова якість оксиморону включається у новий виток протиставлень із значенням сполуки чорна сажа. У розгорнутій метафорі антонімія співвіднесених словосполук ґрунтується на таких асоціативних комплексах: скарб кривавої любові – духовне багатство, яке, проте, завдає їхньому носієві мук і страждань, чорна сажа – спустошення. Ця смислова поляризація метафоричної та узуальної моделей тягне за собою оцінну: перша отримує знак “добре”, друга – “погано”.

Як слушно зауважує Л.Бублейник, постійна взаємодія у метафорах Є.Маланюка матеріального і духовного сприяє тому, що “ці обидві сутності утворюють єдність: духовне набуває рис фізичного об’єкта, а матеріальна субстанція вивищується, підіймаючись на вершини духу” [2, 83]. Цей ефект квазіматеріальності почуттів і душевних станів (ненависті, смутку, любові) уможливлюється підміченою у В.Телії особливістю психіки: “результати психічної діяльності, плоди почуттів і роздумів, – пише вона, – усвідомлюються як константи, відчужені від людини” [11, 69].

До актуалізції в контексті одразу кількох значень одного слова звертається поет у своїх ускладнених метафорах неодноразово. Комплексно, нерозчленовано представлено різні значення окремих слів, компонентів образу, у такій строфі:

А ми горим, з її житами разом,

В нещаднім сонці, в просторах огню

За всю Вкраїну – пурпуром образи –

Не в захід, ні! а в схід новому дню [6, 71]

Дієслово горіти реалізує тут одразу три значення: “піддаватися дії вогню”, “червоніти від приливу крові” та “пройматися сильним почуттям” [9, т.2]. Перший лексико-семантичний варіант, що відображає фізичний світ, підтримується вказівкою на природний матеріал – “жита”. Утворюючи із цим актантом словосполучення із значенням сумісності, займенник ми ускладнюється в своїй семантиці: збірний ліричний герой також зазнає на собі дії реального вогню. Взаємодія прямого і переносного значення лексеми горіти багатократно помножує силу образи. Граничну напругу почуття експлікує також іменник пурпур, що передає насичений червоний колір, який є фізичним симптомом образи. Цей емоційний стан ототожнюється із вогнем у строфі настільки, що лексема, яка позначає такий прояв психіки, переживає ті ж семантичні перетворення, що й інша, яка позначає стихійне явище: обидва слова з семою “руйнування” розвивають, проте, “цілком позитивні значення” [8, 94], пов’язані з семою “оновлення”, яка формується у протиставленні Не в захід…, а в схід, у запереченні першого і в утвердженні другого.

Зовсім інакше осмислюється поетом обр\x03ACза у вірші “Діва-обида”. Усталена у свідомості мовців негативна оцінка цього тяжкого відчуття підтримується в контексті синонімічною сполукою з гріхом і дієсловом ятритися “завдавати шкоди”: