/   Реферати  
 ДОКУМЕНТІВ 
20298
    КАТЕГОРІЙ 
30
Бібліотека   Портфель   Замовлення  
Mobile  Mac  Linux  Windows  Партнерам і рекламодавцям  Зона зареєстрованих користувачів  Результати пошуку  Форум  Новини  Новини  Події  Куплю/продам  Кlubніка  МегаДОСТУП  Новини сайту  Про проект  Зворотній зв`язок  Рекламодавцям  Контакт 

Західно Українська Народна Республіка, Детальна інформація

Тема: Західно Українська Народна Республіка
Тип документу: Курсова
Предмет: Історія України
Автор: фелікс
Розмір: 0
Скачувань: 2301
Скачати "Курсова на тему Західно Українська Народна Республіка"
Сторінки 1   2   3  
ПЛАН

Вступ: Перші кроки до утворення ЗУНР.

Переговори з Австро-Угорщиною та Польщею. Повстання у Львові.

Революційні процеси на Буковині.

Проголошення акту злуки ЗУНР та УНР.

Структура бойових дій

Процес державотворення ЗУНР.

Висновки: Об’єктивні та суб’єктивні причини поразки ЗУНР.

Перша світова війна призвела до різкого загострення обстановки на західноукраїнських землях, поглиблення соціально-економічної й політичної кризи в Австро-Угорщині. Після закінчення першої світової війни в імперії Габсбургів розгорнувся рух за утворення самостійних національних держав.

І на західноукраїнських землях настав якісно новий етап народних змагань. На західноукраїнських землях активізувалися виступи за створення незалежної Української держави. Здійнявшись у Галичині, хвиля загальнонаціонального повстання прокотилася Буковиною, Волинню, Закарпаттям. Українці, як і інші народи Австро-Угорщини, виступали за ліквідацію ненависної монархії на своїх землях. Революційні виступи у Східній Галичині, Буковині, Закарпатті та на Волині швидко переросли в оборонну війну проти військ новостворених держав (у першу чергу, Польщі) і тих, котрі існували й раніше (передусім Румунії). Гостроти й міжнародного резонансу набула збройна боротьба у Прикарпатті. Лютнева революція в Росії, проголошення в Києві Української Народної Республіки посилили прагнення населення Галичини, Буковини та Закарпаття до об'єднання зі Східною Україною. Це пояснювалося, з одного боку, стратегічним, політичним і культурним значенням Східної Галичини та її центру - Львова - в історичному житті українського народу, а з іншого тим, що Прикарпаття було найважливішим регіоном територіальних домагань Польщі на сході. Революційне оновлення, розпочате на етнічних українських територіях, являло собою взаємопов'язаний процес і зосереджувалося на досягненні незалежності України, державному об'єднанні її земель. На зборах українського студентства, що відбулися у Львові 13 жовтня 1917 р., в ухваленій резолюції заявлялося про необхідність домагатися об'єднання всіх земель, заселених українським народом, в одну державну цілісність, в ні від кого не залежну демократичну Українську державу”.

На засіданні віденського парламенту 19 грудня 1917 р. у своїй промові доктор Є. Левицький виголосив промову, в якій зазначив, зокрема, таке: “Східна Галичина з історичного погляду творить колишнє самостійне староукраїнське князівство Галицько-Володимирське, яке довгий час було складовою частиною великої всеукраїнської Київської держави. Теперішня Східна Галичина… творить… в цілості неподільну… спадщину української нації й тому може або в цілості залишитись при Австрії, або так само в цілості бути вилучена в Українську Народну Республіку, що відповідала би найвищому ідеалові української нації.

Погляди, висловлені доктором Є. Левицьким, залишалися наріжним каменем політики українського парламентського представництва до кінця існування австро-угорської монархії. У них цілком органічно поєднуються українська державницька традиція і нове почуття національної соборності.

Розпочався новий етап змагань за українську державність. Замість парламентських засобів боротьби в Західній Україні стали застосовуватися радикальні методи, що відповідали соціально-політичній ситуації в Австро-Угорській монархії та настроям національних меншин. На конспіративних зборах представників українських партій обговорювалися питання про створення місцевих владних структур.

25 березня 1918 р. у Львові відбувся з'їзд представників політичних партій, в якому взяли участь близько 500 чоловік. Учасники з'їзду привітали проголошення незалежної Української Народної Республіки і заявили, що вважають першочерговим завданням відновлення в краї української державності, створення основ демократичного суспільства. В ухвалених на з'їзді резолюціях висувалися вимоги утворення на українських землях Галичини та Буковини окремого державного організму, надання національним меншинам автономії та гарантування їм політичної рівноправності, припинення насильницької колонізації Холмщини, забезпечення об'єднання всіх національних сил краю.

Водночас у містах та селах відбувалися мітинги, демонстрації, віче, на яких представники різних верств суспільства висловлювалися за об'єднання всіх українських земель в український коронний край з окремим сеймом, намісником і українською адміністрацією, а також вимагали від уряду Австро-Угорщини якнайшвидше ратифікувати Брестський мирний договір.

4 жовтня 1918 р. сеймовий посол, український соціал-демократ Семен Вітик вніс до палати послів заяву, в якій говорилося, що чотирьохмільйонний український народ в Австрії сотні літ зазнавав гніту і поневолення, позбавлявся самостійності з боку як польського, так і російського урядів, “тому домагаємося права самовизначення також для українського народу”. Головним засобом досягнення цієї мети автор заяви вважав об'єднання в єдину незалежну республіканську державу українських областей Австро-Угорщини, Холмщини, Підляшшя й Волині з Великою Україною.

З огляду на неминучий розпад Австро-Угорщини українські політичні партії вважали невідкладним завданням формування тимчасового органу, який перебрав би владу в краї до своїх рук. За ініціативою Української парламентської репрезентації 18-19 жовтня 1918 р. у Львові відбулося представницьке Зібрання конституанти українських депутатів австрійського парламенту, крайових сеймів, представників від українських політичних партій, єпископату, посланців академічної молоді. Конституанта обрала Українську Національну Раду на чолі з Євгеном Петрушевичем, визначила її права та обов'язки. Національна Рада мала представляти інтереси західноукраїнського населення в Австрії та Угорщині. Президія парламентської репрезентації проголошувалася водночас президією Національної Ради. Дипломатичному відомству Австро-Угорщини було відмовлено у праві вести переговори на міжнародній арені від імені Української держави. Українська Національна Рада як найвищий законодавчий орган створюваної Української держави вирішила зосередити в своїх руках усю повноту державної влади. В ухваленому Національною Радою Маніфесті проголошувалося, що етнічні українські області в Австро-Угорщині, зокрема, Східна Галичина, північно-західна Буковина та північна смуга північно-східної Угорщини, складають єдину українську територію. Ця територія проголошувалася Українською державою. Заявлялося про те, що Українська Національна Рада підготує Конституцію, яка забезпечить рівність прав громадян у вирішенні державних справ.

20 жовтня на площі Св. Юра відбувся величезний мітинг львів'ян, у якому взяла участь група українських послів. Вони повідомили присутніх про рішення Української Національної Ради щодо утворення Української держави в межах Австро-Угорщини. 23 жовтня представники Ради Є. Петрушевич та М. Василько відвідали австрійського прем'єра, щоб офіційно повідомити його про вимоги галичан.

Українська Національна Рада мала намір перебрати державну владу мирним, легальним шляхом. Певні надії у цьому плані пов'язувалися із заявою австрійського імператора від 16 жовтня 1918 р. про перетворення “двоєдиної держави на багатонаціональну федерацію”. На тому етапі національно-визвольної боротьби більшість членів Ради розраховували, що австрійський уряд накаже своїй адміністрації передати управління до рук нового намісника - українця, відбудеться на місцях зміна старост, і все задумане мирно здійсниться. Тим часом у країні назрівав серйозний політичний конфлікт Противниками відродження Української держави в Галичині виступили націоналістичні та військові кола шляхетської Польщі, яка теж переживала етап відродження своєї державності. В п'янкій атмосфері омріяного відновлення польської державності націоналістичні сили доводили необхідність об'єднання прикарпатських земель у “стратегічну Польщу, яка охороняла б Європу від більшовиків”. Вони розгорнули шалену антиукраїнську пропаганду, заявляючи про “державотворчу нездатність” галичан. А на міжнародній арені поляки твердили, що український рух на території колишньої габсбурзької монархії є підступним витвором німців, а згодом - більшовиків. Створена 28 жовтня у Кракові Польська ліквідаційна комісія заявила, що вся Галичина має відійти до Польщі й попередила Відень та австрійського намісника, що переймає владу у краї. Обговорюючи 31 жовтня майбутнє Галичини, австрійський уряд без особливих вагань підтримав Польську ліквідаційну комісію. В ніч з 2 на 3 листопада було сплановано збройний виступ поляків у Львові. Для реалізації цих планів 1 листопада очікувався переїзд до міста ліквідаційної комісії. Отже, зіткнулися два діаметрально протилежні підходи до вирішення українського питання. Щоб захопити владу, польська сторона готувалася до збройного нападу. За таких умов конфлікт між українцями й поляками ставав неминучим.

Обговорення 31 жовтня Українською Національною Радою ситуації, що виникла, показало, що повної одностайності серед її членів немає. Дехто з них пропонував чекати обіцяного Віднем маніфесту про передачу влади. Проти цього виступив Дмитро Виговський - сотник легіону Українських січових стрільців. Він вважав, що Національна Рада неприпустимо зволікає зі своїми діями. Від імені Військового Комітету він заявив: “Якщо цієї ночі ми не візьмемо Львів, то завтра візьмуть його поляки”. Рішучість і впевненість воєначальника переконала навіть найобережніших членів Національної Ради. Учасники засідання прийняли рішення здійснити збройний виступ 1 листопада. На місця вирушили уповноважені із закликом до загального повстання. Відтепер долю Галичини вирішували військо та повсталі маси. Головну збройну силу Національної Ради становили українські стрільці й старшини львівського гарнізону. Удосвіта Львів повністю контролювали українські війська, а над міською ратушею замайорів синьо-жовтий прапор.

Спираючись на повсталі маси, Національна Рада 2 листопада взяла владу до своїх рук. Виступ солдатів-українців активно підтримували цивільні добровольці - молодь, місцеве й навколишнє робітництво. Повстання у Львові знайшло активну підтримку серед українського населення всієї Східної Галичини. Пополудні відбулася формальна передача влади австрійським намісником Раді. Високі чини австрійської адміністрації були відправлені до Відня. Національна Рада у своєму зверненні до населення Галичини проголосила створення національної держави на західноукраїнських землях, сповіщала український народ про “визволення з віковічної неволі”. Повідомлялося також про наміри невідкладного проведення земельної реформи, запровадження робітничого законодавства, соціального забезпечення, створення національної армії “Віднині ти, - говорилося у зверненні, - господар своєї землі, вільний городянин Української держави... Доля Української держави у твоїх руках”.

Розпочався період тривалої й нерівної боротьби ЗУНР за свою незалежність. Головні польські підпільні організації мали значні можливості щодо проведення розвідувальних та інших спеціальних заходів проти українських повстанців. Так, "поштовий" відділ штабу ПОВ займався збором таємної інформації через перлюстрацію державних документів власною агентурою серед поштових чиновників. З ПОВ активно співробітничали такі конспіративні організації, як "Союз самостійної молоді" та "Вольносць", котра мала свої таємні джерела інформації у ряді військових частин краю. У ПКВ були сильні позиції серед скаутського руху і в організації студентів-бойовиків "Страж академії".

У розвідувальному забезпеченні дій польської сторони активно використовувалося місцеве населення. Для збору потрібної інформації залучалися підлітки, жінки, робітники. Вони чудово знали місто (на відміну від вояків-українців, котрі були мобілізовані з інших місцевостей і лише несли службу у Львові). Мешканці Львова - поляки стежили за розташуванням і діями українських загонів і своєчасно інформували своє командування. Польські розвідники діяли тактично грамотно. Особливо ефективно працювали розвідники з числа польських робітників. Як зазначав військовий історик А. Крезуб, вони себе зарекомендували "як боєвий елемент... відчайдушний і відважний, зокрема, в розвідний і зв`язковій службі незрівнянний".

На думку автора, прорахунком Української Генеральної Команди на початку повстання була відсутність налагодженої системи розвідки сил і можливостей противника. І тому вона не мала точних даних про фактичну кількість і можливості бойових загонів поляків. Правда, при підготовці до повстання і на початковому етапі збройного виступу з ініціативи Генеральної Команди та інших військових керівників у місця розташування польських груп опору надсилалися окремі вояки для збору відомостей про їх, чисельність, пересування, дислокацію штабів, складів, важких вогневих засобів та настрої особового складу. Але це не вирішувало проблему. Не приділялась належна увага агентурній роботі. Контррозвідувальні заходи здійснювались переважно у межах командирських функцій.

Національна Рада прийняла 13 листопада 1918 р. “Тимчасовий основний Закон про державну самостійність українських земель колишньої Австро-Угорської монархії", відповідно до якого утворювалася Західноукраїнська Народна Республіка (ЗУНР) із столицею у Львові. Значення Тимчасового Закону виходило за рамки його п'яти статей. На зміну усталеним поглядам австро-угорської доби прийшли нові, сучасні, що відбивали настрої й прагнення всього українського народу. ЗУНР, включаючи Буковину й Закарпаття, займала територію, що дорівнювала майже 70 тис. кв. км, із шестимільйонним населенням.

Однак вистраждане довгоочікуване завоювання повсталих мас породило передчасну ейфорію. Вона охопила як українських діячів, так і широкі верстви населення. Значна кількість стрільців, вважаючи справу 1 листопада завершеною, вже на другий день покинула Львів і повернулася до своїх домівок. В цей час у місті створювалися численні опорні пункти польських бойовиків. Вони зайняли важливі міські об'єкти та установи. Зростання активності бойовиків стимулювали польські політичні партії, які 1 листопада організували у Львові Польський Комітет Народовий. У своєму першому зверненні до населення Комітет закликав “усіх боєздатних до зброї”.

У цей вибухонебезпечний момент обидві сторони все ж вирішили сісти за стіл переговорів. 2 листопада з польськими представниками зустрілися авторитетні українські політики і громадські діячі К. Левицький, М. Лозинський, Р. Перфецький, Л. Ганевич, С. Федак і митрополит А. Шептацький. Вимоги української сторони були правомірні й аргументовані: визнання за Українською державою кордонів по Сяну, забезпечення культурної автономії полякам і євреям у Галичині. Однак польські політики відкинули ці пропозиції. Вони вважали, що до відроджуваної Речі, Посполитої має відійти не тільки місто Перемишль, але й Львів. Досягти компромісу не вдалося. Незважаючи на гострі суперечності, сторони все ж таки домовилися опублікувати відозву до населення із закликом до спокою й злагоди. Наступного дня вона з'явилася в пресі, але практично не була помічена громадськістю.

Оскільки українським і польським політикам не вдалося порозумітися, все мала вирішити збройна боротьба. На початку листопада у Львові розпочалися запеклі вуличні бої. Боротьба за місто перетворилася на один із найболючіших вузлів міжнародних відносин кінця 1918 - перших місяців 1919 р. За домовленістю воюючих сторін оголошувалися перемир'я, велися переговори. Однак польська сторона категорично наполягала на тому, що Галичина має перебувати у складі Польщі, що остання ніколи не відмовиться від своїх прав на Львів і битиметься до останнього. Наміри поляків підтвердили представники Антанти. Вони відверто заявили, що Польщу Антанта визнає, а про незалежність України не може бути й мови. Конфлікт розростався. 21 листопада після тритижневих боїв українські війська залишили Львів.

Проголошення української державності на західних землях, створення Української Національної Ради, її рішучі кроки в напрямі формування органів державної влади, забезпечення соборності українських земель стали детонатором революційних процесів у Буковині. В жовтні 1918 р. буковинська делегація УНРади заявила про себе в Чернівцях як Український крайовий комітет. За його наказом 1-2 листопада три стрілецькі сотні виступили проти австрійської адміністрації. За допомогою озброєних груп залізничників вони роззброїли австрійську варту в Чернівцях. З листопада на центральному майдані міста відбулося Буковинське Народне віче, на яке з'їхалися близько 40 тис. українців. Серед його учасників були й прихильники більшовицьких лозунгів, які виступали за союз із Радянською республікою, проголошеною в Харкові. Член віденського парламенту Пічуляк пропонував підтримати “австрійську Україну”. Більшість учасників віча висловилися за возз'єднання буковинського краю з Українською державою, щойно проголошеною у Львові. Представники всіх повітів української Буковини закликали делегацію УНРади “перебрати негайно правління українською частиною краю”. Вони проголосили: “Віче бажає прилучення австрійської частини землі до України”.

Віче обрало головою Українського крайового комітету Омеляна Поповича - відомого письменника і громадського діяча. Він виконував функції президента Буковини.

Сторінки 1   2   3  
Коментарі до даного документу
Додати коментар