Фонетичні та граматичні особливості української говірки села Вербиця біля Томашова Любельського, Детальна інформація

Фонетичні та граматичні особливості української говірки села Вербиця біля Томашова Любельського

Основою цієї роботи є говірковий матеріал, зібраний від переселенців, колишніх мешканців села Вербиця поблизу Томашова Любельського у Люблінському воєводстві, які зараз проживають у селі Бєньково у Вармінсько-Мазурському воєводстві. Село Вербиця розташоване на території західних окраїн наддністрянського (або опільського) говору, що після Другої світової війни опинилася у складі Польської держави. Цей тип українських говірок на північ від м. Немирова переходить на територію Польщі вузькою смугою, яка охоплює простір від р. Смолинки на півдні – до р. Річиці на півночі. Тут наддністрянські говірки межують з надсянськими на півдні та на заході, а на півночі майже непомітно переходять у волинські. Вони займають незначну частину південно-східної території нинішнього Люблінського воєводства та північно-східну частину Підкарпатського воєводства [9, 223].

Мешканців цієї околиці І.Верхратський назвав в опублікованій у 1912 р. монографії “батюками”, а їхній говір “батюцким”: Батюки суть то головно жителі з околиць Жовкви, Рави-Руської, Яворова, Городка, Угнова [1, 2]. Їхню говірку І.Верхратський, як і чимало інших діалектологів, зараховує до наддністрянського (опільського) говору: “Говор батюцкий єсть лише незначною відміною (підговором) говора опільського (ополянського, полянського)” [1,1].

Саме на території “батюцкого говору”, над річкою Солокією, розташоване село Вербиця. Перша згадка про це село датована роком 1388. 1880 року село нараховувало 202 будинки і 1202 мешканців, у переважній більшості українців. Список з 1921 року (тоді Вербиця входила до Равського повіту, Львівського воєводства) подає вже 323 доми і 1607 мешканців, у тому числі 1544 українців. Після Другої світової війни у 1946 році частина мешканців була переселена на територію Радянської України (до сіл Оброшино і Басівка Львівської області), а у 1947 – решта українського населення в рамках акції “Вісла” була депортована на північні землі Польщі. Під час цієї акції, на очах виселюваних вербичан, згоріла дерев’яна забудова села. Зараз у Вербиці проживає не більше п’яти осіб – корінних жителів, які наважилися повернутися до рідного села з півночі Польщі. В околичних селах ситуація подібна або і ще гірша.

Якщо йдеться про стан досліджень наддністрянського говору, треба сказати, що досі написано про нього немало. Крім І.Верхратського, цей говір досліджували Я.Янув [6], К.Дейна [2], Г.Шило[12;13], П.Приступа [10], К.Кисілевський [7] та інші.

Однак невелика частина говірок наддністрянського типу, що вживається на території Польщі, не дочекалася ґрунтовних досліджень, монографії, яка б докладніше представила цей говірковий ареал. Проте не можна сказати, що ця територія не була предметом зацікавлень і що не велися тут жодні дослідження. І.Верхратський обстежував у 1892 р. мову мешканців с. Верхрати і Любичі, а зібрані матеріали ввійшли частково до його монографії “Говір батюків” (Львів, 1912).

У 30-х роках в рамках акції збирання матеріалів до планованого І.Зілинським “Мовного атласу Галичини” [11] велися записи у селі Махнів (сьогодні: Stary Machnow). При підготовці атласу говірок Люблінщини, що був запланований у 1950-их роках проф. П.Смочинським, зібрано українські матеріали з сіл Вербиця і Селиська. Ці записи наявні досі у картотеці Закладу польської мови Університету ім. М.Кюрі-Склодовської в Любліні.

Дальші дослідження робилися інколи принагідно. Найчастіше це були магістерські роботи.

Збирання говіркового матеріалу – досить складна робота, тому що після переселення носії українських говірок, у тому числі й говірок наддністрянського типу, проживають у різних регіонах Польщі. Вони змішуються з населенням інших українських та польських говіркових груп і через повсякденне спілкування, школу, пресу, телебачення тощо підлягають різним мовним впливам. Найвиразніший вплив на говіркові системи, звичайно, має польська літературна мова, якою зі зрозумілих причин українці стали користуватися в ширшому масштабі. Відомо, що лексика – найбільш мінлива, найчутливіша до змін ділянка мови, тому передусім ці зміни відображені у складі лексичної системи. Фонетична та морфологічна системи збереглися у своєму первинному стані, але деякі системні явища підлягають повільним змінам, зокрема в мові представників молодшого покоління.

На основі говіркового матеріалу, зібраного від переселенців із Вербиці, наведемо найхарактерніші й найдавніші риси фонетичної та граматичної систем, особливості яких поволі змінюються і зникають разом з її носіями.

ФОНЕТИЧНІ ОСОБЛИВОСТІ

ВОКАЛІЗМ

Фонема |а|

Фонема а незалежно від наголосу переходить в е, e, ие, і після або між м’якими приголосними, зокрема після м’яких шиплячих ч, ж, ш та м’якого р [13,38; 3,74] : ч’eс, ш’ /eпкa, д/eс\x2032iт’, к/aбзл\x2032e, кoл/oд’iс\x2032, кoл\x2032eд/a, порос/ета, р’iб/ий, пoудв’ /iр’i. Однак це явище (-а(-е) виступає не послідовно. Дуже часто у першій відповіді інформаторів, зокрема молодших, після м’яких приголосних фонема а зберігається: свин\x2032/а, циб/ул\x2032а, дреив’/ітн\x2032а, ст/ел\x2032а, л\x2032/ус\x2032н\x2032a. На нашу думку, це наслідок впливу української літературної мови.

Фонема |о|

У ненаголошеній позиції артикуляція фонеми о може звужуватися і підвищуватися, переходячи через різні ступені в у [3,74]: гоул’/ій, коул’ /іно, куол/иска, худ\ /или. Однак у говірці Вербиці не помічається послідовного і сильного звуження ненаголошеного о, хоч “укання” – характерна риса не тільки наддністрянських, а взагалі більшості південно-західноукраїнських говірок. Тут виступає ледве відчутна коротша артикуляція [2, 18]: то\x00BAб’ /і, хо\x00BAдил/ис\x2032мо, по\x00BAл/ова, ко\x00BAр/ова. Це, мабуть, вияв впливу української літературної мови.

Фонеми |е|, |и|

Для ненаголошеного вокалізму наддністрянських говірок властиве нерозрізнення голосних середнього і високого піднесення: в зеимл/и, Веирб/иц\x2032е, жиенц\x2032/і, диривй/ений, пиевн/иц\x2032е, копиел/о. Нерозрізнення е, и в ненаголошених складах сприяє регресивній асиміляції е до і: м’ін\x2032 /і, в’іс\x2032іл\x2032/e, д’ів’ід’іс\x2032 /ет.

В наголошеній позиції звук е, що на місці а після м’яких приголосних може звужувати свою артикуляцію до e (див. фонема |а|). Це саме стосується и під наголосом, яке здебільшого після задньоязикових [3,177] може наближатися до еи, e: грапк’ /еи, к’ /eнуў, пиерог’ /e, тонк’ /eй.

Фонема |і|

У наддністрянських говірках діє звукова аналогія. Це виявляється у порушенні переходу давніх о, е в і у нових закритих складах. Фонемна структура морфем зберігається і тоді, коли давні о, е в різних похідних словоформах виступають у відкритих складах [3,196], напр.: п/ар’ібок, п’імн\x2032/еў, др’ів/ами.

Початкове наголошене і після протези г- знижує свою артикуляцію до ие: г/иенчі, г/иендичка, г/иестик; ненаголошене до еи[13,196]: геин/акші.

КОНСОНАНТИЗМ

Губні приголосні |б|, |п|, |м|, |в|, |ф|

Основний вияв цих фонем – це тверді звуки. У позиції перед і вони можуть дещо пом’якшуватися: б’ік, в’ікн/о, к/ам’ін\x2032, п’іл/уп’ішкие, ф’/іра. Фонема |в| залежно від позиції набуває різних виявів: від нескладотворчого ў, через губно-губний (білабіальний) \x03C9, губно-зубний (лабіодентальний) \x03C5, аж до губно-зубного ф. Нескладотворчий ў виступає після голосного або перед приголосним: каз/аў, зроб/иў, стоўп, д/оўго, ст/оўба.

Білабіальний звук \x03C9 виявляється перед приголосними б, п, м [3,74]: \x03C9 б/оц\x2032:і, \x03C9мер, \x03C9паў. Ця фонема може часто зникати, напр.: м’/іли, \x03C5аж’/eй. Фонема \x03C5 перед н іноді переходить у м [3,74]: дамн/о, р’імнин/а.

Губно-зубний \x03C5 найчастіше виступає перед і [13,59]: \x03C5’іс, \x03C5’/ітер, \x03C5’/іно. У зв’язку з поширенням губно-зубного \x03C5 в південно-західних говорах виступає губно-зубний ф. У наддністрянських говірках цей звук досить поширений і не обмежується запозиченими словами, інколи буває навіть на місці давнього х\x03C5 [13,61]: ф’/іртка, фарт/ух, ф’іст, ф’/іра, ф’іл\x2032в/арок. Звук ф з’являється також внаслідок регресивної асиміляції \x03C5 перед глухим приголосним: ф\x203Fх/ат’і, фт’ік/ати, ф тім, фс\x2032ц\x2032/ік с\x2032е.

Передньоязикові |д|, |т|, |н|

Палатальні передньоязикові д\x2032, т\x2032, н\x2032, закриваючи склад перед приголосними, вимовляються з пересуненням артикуляції в напрямі до твердого піднебіння, тобто до місця вимови й [3,179-180], напр.: мал/ейк’e, молод/ейк’і, мн\x2032ег/ейко, тр/ийц\x2032і. Перед шиплячими виступають альвеолярні д, т, н, напр.: т/онча, б/анчина, г/иенч’і, наймол/отший.

Передньоязикові |с|, |з|, |ц|, | |