Традиційні млинарські споруди України, Детальна інформація

Традиційні млинарські споруди України
Тип документу: Реферат
Сторінок: 2
Предмет: Інше
Автор: фелікс
Розмір: 84.9
Скачувань: 1836
ТРАДИЦІЙНІ МЛИНАРСЬКІ СПОРУДИ УКРАЇНИ:

типологія, охорона та реставрація

землях за середньовіччя.

На думку науковців, водяні млини з'явилися трохи раніше од вітряків і відомі з часів Київської Русі (1). У XIX сторіччі їх будували на Гуцульщині, Бойківщині, Волині, Закарпатті, менше - на Наддніпрянщині, Чернігівщині, Полтавщині, Поділлі.

переміщуватись річкою.

Для стаціонарного млина вибирали таке місце, де б на річці чи потоці можна було зробити греблю й подавати воду до вертикального колеса - привода, закріпленого на горизонтально встановленому валі. Коли колесо оберталося, відповідно обертався й вал і через систему передач пускав у рух механізм молоття зерна.

Стаціонарні водяні млини залежно від системи привода, тобто подачі води до колеса, поділялися на пристрої з верхнім і нижнім боєм. У млинах з нижнім боєм, що називалися підсубійними, підсубійниками, підслідниками, колесо-привод оберталося під тиском течії, а в млинах з верхнім боєм - коречних, корчаках - воно урухомлювалося водою, що жолобами подавалася зверху й спадала на лопаті-ковші. Далі принцип дії механізму однаковий для всіх типів млинів. Закріплене на другому кінці вала палешне колесо, по ободу якого ритмічно розміщені кулачки (дерев'яні зуби), надає руху веретену, зачіпаючи кулачками цівки баклуші, закріпленої на вертикальному металевому стрижні. З рухом вертикального вала обертається верхнє жорно. Спідній камінь не рухається. Над жорнами був кіш для зерна, а борошно висипалося в спеціальний відсік. Весь механізм молоття зерна встановлювали на невисокому помості.

має істотних відмінностей порівняно з традиційними способами народного будівництва в тій чи іншій місцевості. Відповідно до місцевих умов корпус млина міг мати зрубну або каркасну конструкцію, рідко - муровану. Скажімо, водяні млини на Бойківщині, Гуцульщині - зрубні, на Поділлі, Наддніпрянщині та Полтавщині - переважно каркасні, на Буковині - здебільшого млини з мурованими стінами. Покривали їх найчастіше соломою, ґонтом чи драницею. Інколи в будівлі, окрім приміщення для механізму, робили також житлову кімнату з піччю та двома віконцями. Там жив мірошник або ночували люди, очікуючи своєї черги молоти зерно. Описи таких водяних млинів у Карпатах подають А.Будзан і Ю.Гошко (3). Кілька оригінальних споруд цього типу експонується в музеях просто неба, зокрема у Львівському музеї народної архітектури та побуту реставрували млин із села Либохора, а в київському скансені - млин із села Пилипець.

Нерідко, надто в Карпатах, водяні млини об'єднували з валюшами (сукновальнями). На Буковині траплялися млини, що безпосередньо входили до комплексу житлової будівлі (хати), займаючи частково приміщення сіней. Такий об'єкт із села Ломачинець реставрований в експозиції Музею народної архітектури та побуту України в Києві.

краєвид українського села.

У будівництві вітряків виявилася творча вдача народних майстрів, їхнє вміння використовувати силу природи. А втім, досвід багатьох поколінь майстрів ще не осмислений глибоко, не став надбанням науки. Лише в небагатьох публікаціях подибуємо відомості про традиційні вітряки в Україні4. Тим часом проведена в 70 - 80-ті роки робота щодо виявлення і реставрації пам'яток традиційної матеріальної культури у зв'язку зі створенням в Україні мережі музеїв просто неба сприяла нагромадженню фактичного матеріалу про вітряки, тож тепер маємо можливість грунтовніше вивчити типологічні, конструктивно-технічні й архітектурно-мистецькі особливості цих споруд, а також порушити деякі питання охорони й реставрації їх.

За конструктивно-технічиим вирішенням вітряки поділяють на стовпові (козлові) і шатрові. Корпус стовпового вітряка разом з механізмом для молоття збіжжя, валом і крилами встановлювався на нерохумій зрубній чи мурованій основі - стільці й повертався навколо масивного стовпа, глибоко закопаного або закріпленого на стійкій хрестовині.

Попередниками стовпових вітряків XIX століття були споруди з непорушним корпусом, повернутим крилами в той бік, звідки найчастіше віяли вітри.

На відміну од стовпових (німецьких) корпус шатрових (голландських) вітряків не рухався; повертався лише дах (шатро) споруди разом з крилами і валом. Корпус такого вітряка, восьмигранний або круглий у плані, звужувався догори, що надавало більшої стійкості млинарській споруді. На Поліссі, де здебільшого були такі млини, траплялися в минулому і вежоподібні вітряки з вертикальними стінами. На думку дослідників, це більш давній вид вітряка шатрового типу, або так званий кругляк (5).

Залежно від будівельних матеріалів у різних історико-етнографічних регіонах України стіни корпусу вітряка зводили як зрубної, гак і каркасної конструкції: на Півдні їх нерідко мурували з каменю. Дахи покривали соломою, ґонтом, драницею, а на зламі ХІХ-ХХ століть і бляхою.

Принцип роботи всіх типів вітряків майже однаковий. Під силою вітру крила (їх могло бути чотири, шість або вісім) повертались і надавали руху горизонтальному валу. Як і в млинах водяних, разом з валом поверталося насаджене на нього колесо з куличками, яке через баклушу урухомлювало веретено з верхнім каменем. Камені встановлювали на невисокому помості, над ними закріплювали кіш для зерна. Жорна закривали дерев'яним кожухом. Зерно подавали рівномірно завдяки вібрації спеціального пристрою - коника. Помел регулювався й підняттям верхнього жорна.

Вітряки були як на одну, так і дві постави (тобто пристрої для молоття). Інколи поряд з механізмом помелу устатковували механічні ступи. Для цього у вал вдовбували навхрест два чи більше брусів. Коли вал обертався, бруси навперемінно піднімали товкачі. Спадаючи, товкачі подрібнювали чи очищали від лушпиння зерно.

здебільшого встановлювали на друг ому поверсі, то додавали ще й пристрій піднімати туди мішки з зерном.

Повертали корпус чи шатро вітряка за допомогою водила і прикріплювали його до стояків навколо споруди.

Незважаючи на однотипність механізму й принципу його дії, у різних історико-етнографічних регіонах вітряки різнилися особливостями архітектурного вирішення. На Наддніпрянщині й Полтавщині, наприклад, вітряки стовпового типу були масивні, на низькій основі, мали дещо присадкувату форму. їхній корпус переважно каркасний, шальований дошками по вертикалі. Були тут як одноповерхові, так і двоповерхові споруди. Двоповерхові мали здебільшого галереї чи піддашки.

завершувався шоломоподібним дахом з дощаною чи бляшаною покрівлею. Галереї й піддашки оздоблювали нескладним різьбленням, що надавало слобожанським вітрякам своєрідної привабливості.

На Поліссі, крім вітряків шатрового типу, побутували стовпові, у переважній більшості зрубні, хоч ставили й каркасні. На відміну від слобожанських на Поліссі вітряки будували на невеликих пагорбах посеред лісу.

до слобожанських, але їхню основу, як правило, мурували. Траплялися тут і шатрові, круглі в плані, з мурованим бочкоподібним корпусом, як, наприклад, вітряк у селі Олександрівні на Херсонщині.

Для Буковини характерні шестикрилі, стовпового типу вітряки з вишуканими пропорціями. На рівні другого поверху корпус їх має невелике розширення в бічних напрямках. Двосхилі дахи тут покривали ґонтом.

ряків дає підстави для висновку, що народні майстри дбали не тільки про конструктивно-технічну й суто технологічну доцільність, а й про архітектурно-художню виразність форми, пропорційність її. Скажімо, вітряки із сіл Вільшаної, Ширяєвого, Лівенців та інших, що експонуються в київському скансені, вражають архітектурною довершеністю, вони по праву можуть зайняти чільне місце серед видатних пам'яток не тільки української, а й світової архітектури.

Звідси й назва млина. Через те, що привод частково заглиблювали в землю, такий млин інколи називали ще земляним. В експозиції Музею народної архітектури та побуту України в Києві реставровано гоп гак, перевезений із села Архипівки Чернігівської області.

заціліли до нашого часу, і то головно ті, які задля збереження їх були переміщені до музеїв просто неба, зокрема псрсяслав-хмсльнинького й київського. Проте така форма охорони забезпечила збереження тільки кількох десятків млинів. І хоч пізніше до списків пам'яток внесли чимало інших млинарських споруд, які все ще лишалися по селах Черкаської, Полтавської, Запорізької, Чернівецької та інших областей, однак дотепер багато з цих унікальних витворів народної архітектури вже втрачено, передусім через те, що вчасно не провадились або провадились нскваліфіковано охоронно-реставраційні роботи. Тож опрацювання і практичне здійснення основних принципів охорони й реставрації млинарських споруд, що становлять історико-культурну цінність, актуальні й тепер.

міцність споруди. Часто оновлювали солом'яні й ґонтові покрівлі, лагодили й замінювали крила вітряків та приводи водяних млинів, доводилося замінювати й підвалини, інколи навіть зміцнювати або міняти головний стовп вітряка. Траплялося, що вітряки, які ще діяли, розбирали й переміщували на значну відстань, в інше село. Наприклад, вітряки з хуторів Лісового й Кудрявого до перевезення їх у київський скансен демонтовувались і переміщувались, про що свідчать позначки на елементах цих споруд. Найбільше руйнувалися млинарські споруди, коли припинялося практичне використання їх.

Отже ці споруди, разом із автентичними елементами, що збереглися і належать до початкового періоду будівництва, дісталися нам з нашаруваннями наступних часів; нерідко їхня архітектурна форма спотворена. Відтак конче потрібно виконати певний комплекс пам'яткоохоронних заходів для відтворення первісного вигляду будівель і зміцнення автентичного конструктивного кістяка.

Першочерговим завданням реставраційного процесу слід уважати забезпечення схоронності автентичної матеріальної структури історичної споруди, зміцнення її через сучасні інженерно-технічні заходи, як, наприклад, хімічна консервація деревини, застосування всіляких конструкційних доповнень, що обмежують зволоження споруди, тощо.

The online video editor trusted by teams to make professional video in minutes