/   Реферати  
 ДОКУМЕНТІВ 
20298
    КАТЕГОРІЙ 
30
Бібліотека   Портфель   Замовлення  
Mobile  Mac  Linux  Windows  Партнерам і рекламодавцям  Зона зареєстрованих користувачів  Результати пошуку  Форум  Новини  Новини  Події  Куплю/продам  Кlubніка  МегаДОСТУП  Новини сайту  Про проект  Зворотній зв`язок  Рекламодавцям  Контакт 

Політичні партії України наприкінці громадянської війни, Детальна інформація

Тема: Політичні партії України наприкінці громадянської війни
Тип документу: Реферат
Предмет: Історія України
Автор: фелікс
Розмір: 0
Скачувань: 776
Скачати "Реферат на тему Політичні партії України наприкінці громадянської війни"
Сторінки 1   2  
Реферат на тему:

Політичні партії України наприкінці громадянської війни.





План

1. Вступ

2. Політичні партії під час гетьманщини.

3. Протиріччя політичних партій

4. Висновок.

У ніч з 24 на 25 жовтня 1917 року в Петрограді перемогло збройне повстання очолюване більшовиками.

Після більшовицького перевороту революція переросла у громадянську війну. Минули ейфорія, почуття солідарності,масові демонстрації,бурхливі зібрання й гарячі дебати 1917 року. Протягом наступних трьох років у запеклій і безжальній війні, що супроводжувалася масовим терором і звірствами, зчепилися численні претенденти на владу в Україні і в усій колишній імперії, зброєю вирішуючи , хто і яка форма правління заступить старий устрій.

Для багатьох українців поява більшовиків у Росії була початком нового жорстокого пореволюційного етапу, а й причиною докорінних змін у їхньому політичному мисленні.

Диктаторська природа більшовицького режиму на півночі викликала відразу у багатьох українських діячів і змусила їх відмовитися від позиції збереження автономних, федералістських стосунків із Росією. Відтепер незалежність стала їхньою метой. Проте серед українців, як і серед інших народів колишньої імперії, виникало дедалі глибше розмежування щодо ряду цілей і шляхів їх досягнення. До того ж майже кожна сторона, що брала участь у громадянській війні, прагнула підпорядкувати собі Україну з її природними багатствами та стратегічним розташуванням. Тому після певного затишшя, зумовленого німецькою окупацією, Україна стала ареною найбільш хаотичних і складних подій громадянський війни.

До весни 1918 року широким верствам населення України вже набридли революція й хаос. Закономірно, що ці настрої переважали серед маєтних класів, заможних селян, дрібних підприємців та бізнесменів, фабрикантів, великих землевласників, вищих прошарків чиновництва, що складали 20% усього населення України. Австрійці та німці на Україні також всіляко прагнули відновити порядок і прискорити вивезення продуктів. Тому між 24 і 26 квітня представники цих груп таємно домовились замінити Центральну Раду консервативним українським урядом на чолі з гетьманом Павлом Скоропадським. За допомогою жменьки невдоволених українців вони скинули народоправну владу УНР і на її місце поставили таку, що краще відповідала їхнім інтересам .

Питання встановлення гетьманату в Україні 1918 року та його політики більшість українських істориків висвітлюють негативно. Разом із тим є серйозні праці, як, наприклад, Дмитра Дорошенка, які доводять, що встановлення гетьманату було необхідним актом для заведення порядку й спокою в Україні.

Я схильний думати, що цей контроверсійний період був до певної міри поворотним пунктом української революції. Політика Скоропадського та його оточення, його сумнозвісні карні експедиції посилили соціальний аспект революції і водночас послабили наголос на національній самостійності. Наприкінці цього періоду ситуація склалася на користь більшовиків, які популярними гаслами зуміли притягнути на свій бік деякі дезорієнтовані елементи українського суспільства.

Зміни, які запровадив Скоропадський, були такими радикальними, що годі було й сподіватися якоїсь конструктивної співпраці між представниками різних соціалістичних партій, які складали колишній парламент, і гетьманом, хоч до такої співпраці німці всіляко заохочували Скоропадського. Варто навести цікаве свідчення Миколи Василенка, якому гетьман доручив сформувати новий кабінет. За Василенком, Скоропадський вважав, що уряд має бути лівим, що реформи необхідні і що взагалі “в основу діяльності кабінету повинно бути покладенно національне відродження України…” Василенко твердить, що гетьман намагався дійти порозуміння з українськими соціалістами-федералістами, переконуючи їх увійти до нового уряду, - “в противному разі … доведеться зложити кабінет з інших елементів… котрі, без сумніву, буду помагати українському національному відродженню, але які не будуть мати токої виразної національно-політичної фізіономії, як соціалісти-федералісти”.

Противники гетьманату Скоропадсього принципово відкидають свідчення Василенка. На мою ж думку, невдовзі після перевороту гетьман цілком міг висловлювати таку орієнтацію, але затим через неможливість співпраці з українськими політичними колами, в тому числі лівими мусив зв’язатися з людьми, які не були прихильниками української самостійної державами.

Українські соціалісти розуміючи, що переворот стався завдяки німецькій силі, 2 травня 1918 року вони вирядили делегацію до генерала Гренера, яка представила йому умови участя соціалістів в уряді, який, на їхню думку, мусив докорінно змінитися. Як можно було сподіватися, генерал дав негативну відповідь. Тоді наступного дня соціалісти передали йому ширший текст умов своєї співпраці з гетьманом. “Твердо стоячи на грунті української державності, - наголошувалося у документі, - посідаючи найстаршу демократичну традицію, українське громодянство відчуло себе глибоко враженим через русофільский монархічний переворот. Але… щоб уникнути конфлікту, який може бути небезпечним для української державності, український партії погодились між собой, що вони можуть визнати Гетьмана як тимчасового президента Української Народної Республіки під певними умовами”.

Головною умовою було те, що в основу державного устрою України мала лягти Конституція, вироблена Центральною Радою. Одночасно делегація передала генералові Гренеру проект нової конституції, згідно з яким вища законодавча влада в Україні мала належати Народним Зборам. Проект підписали помірковані соціал-федералісти Сергій Єфремов і Олександр Шульгин.

На перший погляд видається, що соціалістичні партії були готові до далекосяжних компромісів із гетьманською владою. Одначе зважимо не те, що основною предумовою співпраці було запровадження такої конституції, яка мала змінити саму суть гетьманської держави. Це звичайно, не входило до інтересів німецьких чиновників, і вже 4 травня генерал Гренер дав категоричну відмову. На тому переговори між німцями та українськими соціалістичними партіями обірвалися.

Дмитро Дорошенко правильно звертає увагу на драматичний момент цих переговорів, а саме:українські соціалісти не схотіли вести переговори з гетьманом, своїм співвітчизником, вважаючи за краше мати справу з окупантами – головними носіями лиха. Запобігання чужої ласки не було новим в історії України, адже це робилось ще у VXII століті, коли поза спиною гетьманів українці зносилися з російськими царями. Мабуть, тривала неволя виробила певний тип “малороса”, який живе зі дня на день і навіть не думає, що він то його діти мають право на інший спосіб існування.

Другий Всеукраїнський селянський з’їзд, який відбувся 8-8 –10 травня у передмісті Києва – Голосієвому – за участю 2 тисяч делегатів. З’їзд висловив рішучій протест із приводу, що чужинці, спираючись на збройну силу, беруть активну участь у розгоні українського парламенту й відновленні гетьманщини, яка підримується лише невеличкою купкою землевласників і капіталістів, ворожих до Української Народної Республіки і до всіх здобутків революції. З’їзд закінчив свою роботу закликом до селянства України:”Брати селяни! Земля і воля в небезпеці! Найшла чорна хмара на нашу країну, яка хоче знову пригнітити селянство і держати його в бідноті та темноті. Встаньмо ж усі на боротьбу з контрреволюцією! Умрем, а землі і волі не віддамо!”

Ясно, що така постанова вже не залишала місця для будь-яких компромісів і залишала тільки вибір між більш чи менш відкритою боротьбою українського селянства проти уряду.

В середені травня провела свій з’їзд Українська соціал-демократична робітнича партія. Постанова з’їзду можна поділити на три частини. У першій говориться про досягнення української революції та про переворот Скоропадського. У другій частині партія визначила заходи, спрямовані проти гетьманського уряду. Найцікавішою була третя частина постанов, яка рішуче поривала ще недавньою автономно-федералістською програмою партії та недвозначно наголошувала на державній самостійності України. Зважаючи на те, що “інтереси розвитку продукційних сил на Україні і зв’язаного з ним розвитку класової боротьби пролетаріату перебувають в непримиренному антагонізмі з імперіалістичними тенденціями”;”що боротьба з українською демократією показала, що й російський пролетаріат не зміг щей досі увільнитися від впливів імперіалізму російської буржуазії і в своєму поході на Україну був лише сліпим знаряддям в її руках”;”що, таким чином, в сучасній Росії немає жодного класу, на допомогу котрого в боротьбі за національно-політичну волю міг би сподіватися український пролетаріат і ціла українська демократія”;”що, при данних умовах, гасло федерації підноситься передусім як шлях до реставрації єдиної неділимої Росії”, з’їзд дійшов висновку, що лише обстоювання повної самостійності може дати як Україні в цілому, так українському пролетаріатові зокрема максимальне збереження вільного національно-культурного і соціально-економічного развитку.

В середині травня відбувся також з’їзд Української партії соціалістів-революціонерів. Обговорення тактики викликало надзвичайно бурхливі дебати. Настрій, що панував на з’їзді, відбився в резолюціях, які закликали до боротьби проти гетьманської влади.

Як бачимо, місяць травень був часом активної протигетьманськой діяльності українського селянства та політичних партій. Апогеєм стало створення Українського національного-державного союзу (УНДС),який репрезентував помірковані групи політичного спектра,на чолі якого став В.Винниченко. Вже 24 травня Союз надіслав Скоропадському досить обширний меморандум, який таврував неукраїнськість уряду гетьмана та антинародність його політики. А 30 травня УНДС опублікував звернення до німецького народу, в якому згадувалось про всі кривди, що заподіяв українському народові гетьманський переворот. Також анти гетьманський курс узяла інша впливова організация – Всеукраїнський земський союз на чолі з С.Петлюрою. Спочатку ці групи вели переговори зі Скоропадським про шляхи проведення більш ліберальної й національно орієнтованої політики, та згодом вони взялися підіймати проти нього повстання.

**********************

У 1919 році Україну поглинув цілковитий хаос. У новітній історії Європи жодна країна не пережила такої всеохоплюючої анархії, такої запеклої громадянськой боротьби, такого остаточного розвалу влади, яких у цей час зазнала Україна. Шість різних армій діяли на її території: українська, більшовицька, біла, Антанти, польска та анархістська. Менш ніж за рік Київ п’ять разів переходив із рук в руки. Численні фронти розділяли одне від одного міста й цілі регіони. Майже повністю порушився зв’язок із зовнішнім світом. Знелюдніли голодні міста, а їхні мешканці в пошуках їжі подавалися на село. Села буквально забарикадовувалися від непрошених гостей. Тим часом різні уряди, яким удавалось заволодіти Києвом, скеровували увагу та енергію на те щоб відбити атаки ворогів. Україна стала краєм, яким було легко заволодіти, але неможливо управляти. Вигнавши Скоропадського, Директорія стала перетворюватися на уряд ново відродженої Української Народної Республіки. Деякий час зберігаючи за собою найвищі виконавчі функції, вона призначила кабінет міністрів на чолі з Володимиром Чехівським. Склад кабінету з усією очевидністю свідчив про те, що провідну роль у новому уряді гратимуть не “старші політики” на зразок Грушевського, а молоді.

Але справи з українськими політичними партіями були кепські. Тут доцільно надати слово радянським історикам, які цілком слушно писали, що “під підвійним впливом комуністів, ззовні і всередині, всі дрібнобуржуазні партії розкладались. Не залишилось жодної соціалістичної партії, яка б не розкололась на ліву і праву”. Не оминуло це й Українську соціал-демократичну робітничу партію, у лавах якої були такі найвизначніші діячи української революції як Володимир Винниченко і Симон Петлюра. Протиріччя у партії спливли під час VI конгресу УСДРП, який відбувся в Києві 9 – 12 січня 1919 року. Вже с першого дня його учасники поділилися на тих, хто схилявся до радянської платформи, і тих, хто й надалі обстоював засади демократії і парламентаризму.

Сторінки 1   2  
Коментарі до даного документу
Додати коментар