/   Реферати  
 ДОКУМЕНТІВ 
20298
    КАТЕГОРІЙ 
30
Бібліотека   Портфель   Замовлення  
Mobile  Mac  Linux  Windows  Партнерам і рекламодавцям  Зона зареєстрованих користувачів  Результати пошуку  Форум  Новини  Новини  Події  Куплю/продам  Кlubніка  МегаДОСТУП  Новини сайту  Про проект  Зворотній зв`язок  Рекламодавцям  Контакт 

Розвиток культури західноукраїнських земель у 20-30-х роках ХХ століття, Детальна інформація

Тема: Розвиток культури західноукраїнських земель у 20-30-х роках ХХ століття
Тип документу: Реферат
Предмет: Історія України
Автор: фелікс
Розмір: 0
Скачувань: 2281
Скачати "Реферат на тему Розвиток культури західноукраїнських земель у 20-30-х роках ХХ століття"
Сторінки 1   2  


Реферат на тему:

“Розвиток культури західноукраїнських земель у 20-30-х роках ХХ століття”

Після першої світової війни в міру того як на місці нещодавно могутніх імперій поставали національні держави, у Східній Європі формувався новий політичний порядок. Хоча принцип самовизначення націй дістав загальне визнання, він однак, застосовувався не завжди, внаслідок чого не всі народи здобули державність. Ті ж, що здобули її, мали великі та неспокійні національні меншості. Відтак у міжвоєнний період національне питання лишалося нерозв”язаним; із зростанням напруженості між панівними націями та утисненими меншинами воно ставало вибухонебезпечним. А соціально-економічні проблеми, що терзали цей регіон іще з часів імперії, лише поглиблювали гостроту ситуації.

Близько 7 млн. українців, в основному колишніх підданних габсбурзької монархії, виявилися єдиною великою нацією, що тоді не завоювала незалежності. Більшість українців уходили до складу Польщі, решта жила в Румунії та Чехословаччині. Ставши скрізь і особливо в Польщі та Румунії, об”єктом дискримінаційноїполітики, західні українці були пройняті майже нав”язливим прагненням до самоврядування, що, на їхню думку, вирішило б їхні політичні, соціально-економічні та культурні проблеми. Ці сподівання наштовхувалися на асиміляційну політику держав, у яких вони проживали, й тому в житті західних українців протягом усього міжвоєнного періоду панувала національна конфронтація.

ЗАХІДНА УКРАЇНА ПІД ВЛАДОЮ ПОЛЬЩІ

За Ризьким миром (березень 1921 року), між радянськими республиками і Польщею Західна Волинь, Полісся, Холмщина і Підляшшя увійшли до складу польської держави. А 14 березня 1923 року Рада ослів великих держав визнала Східну Галичину частиною Польської Республики.

Польська політика щодо Західної України

Українські землі, що ввійшли до складу Польщі, становили третину її території. У 1931 році на цих землях проживало 8,9 млн.чоловік, в тому числі українців - 5,6 млн.(63%), поляків – 2,2 млн.(25%), євреїв – 0,9 млн (10%). Українці становили близько 16% населення всієї Польщі.

У 20 – 30 роках Західна Україна залишалася відсталою аграрною окраїною, внутрішньої колонією польської держави. Уряд ділив територію України на дві частини: Польщу “А” ( корінні польські землі) і Польщу “Б” (так звані східні креси – Західна Україна і Західна Білорусь). На розвиток Польщі “А” йшла більша частина капіталовкладань, тут були зосереджені основні галузі промисловості, тоді як Польща “Б” служила ринком збуту продукції польської та іноземної промисловості і джерелом сировини.

Україці зазнавали дискримінації і у сфері мови та освіти. У 1923 році міністерство освіти Польщі заборонило вживати слова “ураїнець” і “ураїнський”, замість них запроваджувалися терміни “русин” і “руський”. У 1924 році вживання української мови було заборонено в усіх державних установах та органах самоврядування. Того ж року міністр освіти Станіслав Грабський провів у сеймі закон, який перетворював більшість українських шкіл у двомовнні з перевагою польської мови.

Українське суспільне життя

Українці в Польщі творили дві етнокультурні групи. Перша (понад 3 млн.) жила в Галичині – колишній частині монархії Габсбургів. Галичани були переважно греко-католиками, відрізнялися вищою національною свідомістю та політичною організованістю. Друга – понад 2 млн. українців – проживала на Західній Волині, Холмщині, Поліссііі та Підляшші – землях, які донедавна входили до складу Російської імперії. Вони були переважно православними і в політичному, соціально- економічному та культурному відношеннях поступалися галичанам.

Близько 80% українців були селянами, які страждали від земельного голоду та утисків польської адміністрації. Українське робітництво було нечисленним. Майже не було національної буржуазії. Провідну роль у політичному, культурному і навіть економічному житті відігравала інтелігенція, до якої належало близько 1% зайнятого українського населення. Для українських інтелігентів була практично недоступною служба на державних посадах, ім важко було знайти роботу в місті. Тому багато освічених молодих людей йшли на село, що мало своїм позитивним наслідком прискорення культурного та економічного розвитку українського села. Економічна криза 1929-1933 років боляче вдарилаао українській інтелігенції, значна її частина залишиласябез роботи. Дискримінація породжувала невдоволення в середовищи освічених українців і сприяла поширенню національно- визвольних ідей.

Частина інтелігенції прагнула розвивати “органічний сектор” українського суспільного життя – кооперацію, культурно-освітні товариства, українську школу. Кількість українських кооперативів зросла з 580 у 1921 році до 4 тис. у 1939 році. Кооперативний рух розглядався як школа самоврядування і засіб економічного самозахисту українців.

У 20 –30 роках у Західній Україні діяли культурно-просвітницькі товариства “Рідна школа” і “Просвіта”, молодіжні організації “Сокіл”, “Луг”, “Пласт” та інші. Жиночий рух представляв “Союз українок”.

Впливовою силою в галицькому суспільстві була греко-католицька церква. Вона мала мережу молодіжних організацій і жиночих товариств і навіть власні політичні організації – Українську католицьку народну партію (згодом – Українська народна обнова) і Український католицький союз. У 1933 році церква організувала збір “Українська молодь Христові”, в якому взяло участь 50 тис. молодих людей. У 1929 році вона заснувала єдиний український вищий навчальний заклад у Польщі – Богословську академію у Львові ( ректор – Йосип Сліпий).

На чолі греко-католицької церкви з 1900 року незмінно стояв митрополит Андрей Шептицький. Його гуманізм, принциповість і широта поглядів здобули йому загальну повагу. У 1930 році він протестував проти “паціфікації”, але водночас засуджував “злочинну роботу українських терористів”. Митрополіит Андрей був найвищим авторитетом для більшості галицьких українців.

Православна церква на північно-західних українських землях, на відміну від греко-католицької, не мала протекції римського папи і зазнавала більших переслідувань. У 1924 році вона проголосила автокефалію. Польська влада розгорнула компанію навернення православних у католіцізм, що супроводжувалася руйнуванням церков. Але переважна більшість віруючих зберігла вірність православній церкві.

Культурне життя

Для української освіти під польською владою настали тяжкі часи. Відразу після окупації Галичини були ліквідовані українські кафедри Львівського університету, а обіцянка уряду заснувати окремий Український університет ніколи не булоа виконана. Були полонізовані й інші вищі навчальні заклади Львова – Політехніка, Академія ветеринарної медицини та Академія зовнішньої торгівлі.

У відповідь українці заснували у Львові таємний Український університет (1921-1925). Першим його ректором став літературознавець і поет Василь Щурат. У період свого піднесення університет налічував три факультети, 15 кафедр, 54 професори і близько 1500 студентів. Викладання велося консперативно в приміщенні різних українських установ, а часом навіть у помешканнях професорів. Закордонні університети визнали Український університет у Львові рівноправним із західноєвропейськими вищими школами та без затверджень зараховували студентам роки навчання в ньому. Водночас функціонувала таємна українська політехніка. Проте внаслідок поліційних переслідувань таємні університет і політехніка припинили своє існування.

Ареною гострої польсько-української конфронтації стало шкільноцтво. Українці прагнули такої школи, яка б допомогала підносити національну культуру і свідомість, натомість урядові кола вбачали у шкільництві засіб виховання польського державного патриотизму, а в перспективі – асиміляції непольських народів.

У 1924 році сейм Польщі прийняв закон, який перетворював більшість українських шкіл у двомовні. Внаслідок його впровадження кількість українських народних шкіл у Галичині скоротилася з 2426 в 1921/22 навчальних роках до 352 у 1937/38 навчальних роках. На Волині з 443 українських шкіл наприкінці 30-х років залишилося тільки 8. Закони, прийняті 1932 році, утруднювали дітям українських селян доступ до середньої і вищої освіти.

Спробу задовольнити потребу українців у середніх освітніх закладах зробило товариство “Рідна школа”, що до 1938 року заснувало близько 40 гімназій, ліцеїв та професійно-технічних шкіл.Велику частину витрат на ці заходи покривали внески його членів, число яких із 5 тис. у 1914 році перевершило 100 тис. у 1938 році, та внески іммігрантів у Сполучених Штатах та Канаді. Загальнокультурні потреби лишалися у царині діяльності "матер“" всіх”західноукраїнських організацій - шано–аного всіма товариства “Просвіта”, яке в 1939 році налічувало понад 360 тис.членів. Воно утримувало величезну мережу читалень, публіковало навчальні матеріали,відкривало дитсадки, вело цілий ряд курсів.

Головним осередком української культури залишалося Наукове товариство імені Т.Шевченка (НТШ) у Львові. Його членами у 20-30-х роках було понад 200 науковців. Серед них літературознавці Михайло Возняк, Володимир Гнатюк, Кирило Студинський, Василь Щурат, історики Іван Крип”якевич, Степан Томашівський, археолог Ярослав Пастернак, фольклорист і музикознавець Філарет Колесса, філолог і містецтвознавець Іларіон Свенціцький, математик і фізик Володимир Левицький, фізик Василь Міліянчук, лікарі Максим Музика, Маріян Панчишин та інші. НТШ відіграло важливу роль у розвитку історії, етнографії, археології, літературознавства. Більш скромним був доробок природничих наук, що пояснювалося відсутністю відповідної матеріальної бази.

НТШ підтримувало тісні зв”язкі з ВУАН у Києві. Членами Товариства стали Агатангел Кримський, Дмитро Яворницький та інші вчені з Радянської України. У свою чергу, М.Возняк, В.Гнатюк, Ф.Колесса, К.Студинський і В.Щурат були обрані академіками ВУАН. Однак після трагічних подій 1933 року ці зв”язкіи перервалися, а західноукраїнські вчені на знак протесту проти більшовицького терору і голодомору відмовилися від своїх академічних зарплат. У відповідь президія ВУАН виключила Возняка, Колессу, Студинського і Щурата з Академії.

Західноукраїнська література в цей час збагатилася багатьма новими іменами. Серед поетів виділілися Роман Купчинський, Олег Бабій, Юра Шкрумеляк, Микола Матіїв-Мельник, з молодшого покоління – Богдан Кравців, Богдан-Ігор Антонич, Святослав Гординський. Із Західною Україною була тісно пов”язана творчість емігрантів зі Сходу, які оселилися у Празі, Варшаві і Львові,- Юрія Косача, Олександра Олеся, Олега Ольжича, Євгена Маланюка та ін.

До найпомітніших явищ у прозі належали твори Уласа Самчука ( роман “Волинь” та ін.), трилогія Р.Купчинського “Заметіль”, присвячена історії галицького стрілецтва, історичні та інші повісті Богдана Лепкого. Серед прозаїків Західної України і емігрантів у 30-х роках вирізнилися Василь Софронов-Левицький, Галина Журба, Ірина Вільде, Наталена Королева.

Для тогочасного літературного процесу була характерна значна політизація. Письменники розділилися на три основні групи. Прихильники націоналістичного напрямку згуртувалися навколо журналу “Вістник, редагованого Дмитром Донцовим. До них належали Улас Самчук, Олесь Бабій, Юрій Клен, поети – члени так званої квадриги – Євген Маланюк, Олег Ольжич, Олена Теліга, Леонід Мосендз. До групи “пролетарських” письменників, що орієнтувалися на Радянський Союз, входили асиль Бобинський, Олександр Гаврилюк, Ярослав Галан, Петро Козланюк, Ярослав Кондра, Кузьма Пелехатий, Степан Тудор та ін. Молоді “пролетарські” письменники об”єдналися в літературно-мистецьку групу “Гроно” і видавали у Львові журнал “Вікна”. До них примикала також група “новошляхівців”, які гуртувалися навколо журналу “Нові шляхи”, редагованого Антоном Крушельницьким. Найбільшим був табір письменників ліберальної орієнтації, до якого можна віднести Петра Карманського, Юру Шкрумеляка, Богдана-Ігора Антонича, Осипа Турянського, Ірину Вільде, Богдана Лепкого, Наталену Королеву, Андрія Чайківського, Катрю Гриневичеву та ін. Ліберальних поглядів дотримувалися також письменики старшого покоління – Василь Стефанік, Уляна Кравченко, Марко Черемшина.

Сторінки 1   2  
Коментарі до даного документу
Додати коментар