/  
 ДОКУМЕНТІВ 
20298
    КАТЕГОРІЙ 
30
Про проект  Рекламодавцям  Зворотній зв`язок  Контакт 

Трагедія голоду 1933 року, Детальна інформація

Тема: Трагедія голоду 1933 року
Тип документу: Реферат
Предмет: Історія України
Автор: фелікс
Розмір: 0
Скачувань: 998
Скачати "Реферат на тему Трагедія голоду 1933 року"
Сторінки 1   2  


Реферат на тему:



”Трагедія голоду 1933 року”

В аграрній програмі партії більшовиків соціалістична перспектива пов’язувалась з утворенням на базі експропрійованої поміщицької власності великих державних господарств під керівництвом Рад депутатів від сільських робітників. Економічні зв’язки між сільськими радянськими господарствами та промисловістю, а також між дрібними селянськими господарствами і усуспільненим секторм мали здійснюватись у нетоварній формі, шляхом продуктообміну.

Та величезна більшість селян бажала зрівняльного поділу земель. Інтерес до самостійного господарювання на своїй землі навіть ті дрібні власники, які опинилися вже на грані розорення. І тому наприкінці серпня 1917р. В.Ленін висловився за те, щоб партія пішла на поступки дрібнобуржуазному селу і задовольнила його вимогу про соціалізацію, тобто оголошення державних поміщицьких селянських та інших земель всенародним надбанням, їх безвідплатне відчуження і перехід у користування всіх трудящих на зрівняльній основі. По суті, партія більшовиків брала на озброєння есерівську аграрну програму. Соціалізація землі була узаконена Декретом про землю.

Аграрні перетворення перших років Радянської влади зняли основну частину класових суперечностей, які нагромаджувались всередині селянства. Якщо раніше на селі гостро відчувалося протистояння двох більш-менш сформованих класових спільностей – пролетарів та напівпролетарів, з одного боку, і куркулів – з другого, то за нових умов класів позиції всього селянства почав уособлювати середняк. Середняцькими стали майже половина бідняцьких господарств і три четверті куркульських. Куркульський клас, який почав формуватися ще в дореволюційному селі, перетворився на прошарок всередині селянства.

Соціалістичне будівництво у перші роки Радянської влади здійснювалося на воєнно-комуністичних засадах. Система воєнного комунізму передбачала продуктообмін між містом і селом при забороні торгівлі, націоналізаю всієї промисловості, включаючи дрібну, встановлення практики замовлень-нарядів на державних підрпиємствах при максимальній централізації управління промисловістю (главкізм), поступове згортання грошового обігу. Винекнення воєнно-комуністичної практики та ідеології пов’зувалося не лише з прогалинами в марксистській теорії на початковій стадії її розвитку, коли соціалізм по суті був лише доктриною, непідтвердженою життям, а й з необхідністю вистояти у складних умовах згортання громадянської війни та воєнної інтервенції. Однак вже в умовах переходу до мирного будівництва було прийнято ряд воєнно-комуністичних дерктів, спрямованих на дальше згортання сфери грошового обігу. Зокрема, у грудні 1920р. з’явилися декрети про безплатність розподілюваних по картках продуктів, а також поштово-телеграфних і телефонних послуг. З початку 1921р. безплатним стало користування житлом, водопроводом, каналізацією, газом та електрикою. Припинилося стягнення грошових податків.

Радянський уряд прагнув налагодити “державну організацію розподілу продуктів замість приватної торгівлі, промислових продуктів на село”. Положення про витіснення торгівлі планомірно організованим розподілом у рамках споживчо-виробничих комун увійшло до підготовленого Леніним начерку проекту нової партійної прграми. В умовах розруху у промисловості обмін між містом і селом набув форми продовольчої розкладки, коли всі товарні лишки забирали у селян майже безкоштовно. Селянські маси реагували на продрозкладку скороченням обсягу вироблюваної продукції, і тоді, щоб запопігти цьому VІIІ з’їзд Рад у грудні 1920р. висловився за встановлення кожному селянському господарству обов’зкових завдань по засіву. Цей крок (ніколи не реалізований) був таким же логічним продовженням продрозкладки, як і заборона торгівлі.

Після виходу з війни партія не збиралась відмовлятися від воєнно-комуністичних методів. Схвалений VIII з’їздом Рад план ГОЕРЛО мав виконуватись перш за все за рахунок розкладки з селянських господарств.

Життя показало, однак, що селяни не мирилися з продрозкладкою, забороною торгівлі, директивним плануванням посівних площ. Все це йшло врозріз з їх життєвими інтересами. Як тільки війна закінчилась, селянське невдоволення набуло гострих форм. Стягнення продрозкладки проходило з величезними труднощами. У хлібовиробничих районах виник і поширився політичний бандитизм. Зростання продовольчих труднощів поглибило господарську розруху. У березні 1921р. відбувся Х з’їзд РКП(б), який проголосив заміну продовольчої розкладки продовольчим податком. Це рішення було принциповим кроком на шляху впровадження економічної політики. У промові Леніна на Всеросійській продовольчій нараді 16 червня 1921р. вперше з’являється термін “нова економічна політика”. Уперше тут припусккається можливість торгівлі не тільки в місцевому обороті. Уперше перед більшовиками ставиться завдання вчитися контролювати ринок.

Еволюція традиційних для марксистів поглядів на торгівлю і ринок, яка відбулася за перший рік непу, створила нову ситуацію у питанні про соціалістичні перспективи села. Замість колгоспу, для якого властивим було відчуження безпосереднього виробниа од землі та інших засобів виробництва, у центрі по-соціалістичному організованого сільського господарства ставав кооператив дрібних товаровиробників. Кооперація цілком відповідала селянській природі, а тому робила перехід до соціалізму простим, легким і доступним для селянина.

Впроваджена В. І. Леніним нова економічна політика – явище складне. В її основі – заміна продрозкладки податком, дозвіл вільного продажу селянами товарних лишків, допущення в економіку приватного капіталу. Проте у непі була ще одна важлива грань: запровадження вартісних, товарно-грошових відносин безпосередньо в економіку соціалістичного сектора, відмова від воєнно комуністичної моделі соціалізму, яка склалася в роки громадянської війни. У цьому розумінні тривалість непу не може лімітуватися рамками перехідного періоду від капіталізму до соціалізму. Хоч Ленін не встиг теоретично обгрунтувати новий погляд на соціалізм, у практичній діяльності Радянського уряду з 1921р. було взято курс на відмову від воєнно-комуністичних методів управління підприємствами на заміну їх методами економічними, госпрозрахунковими. Однак і в практичній сфері Ленін не встиг реалізувати всі задуми.

Замість плати за ресурси в бюджет почали відраховувати промисловий податок, потім податок з обороту, тобто платежі, які не мали прямого зв’зку з результатами внутріпромислового господарювання. В них через відхилення цін од вартості акомулювалися нагромадження інших галузей. Одже, з 1923р. оформилась залежність майбутнього розгортання промисловості від бюджету.

Цей принциповий відступ від Ленінської економічної політики відбувався непомітно як для сучасників, так і для істориків. Адже відмовлялися від задуму, що не встиг увійти в життя. Проте нова економічна політика одразу втратила динамізм. В обрисах соціалізму, що будувався, знову стали помітні воєнно-комуністичні риси. Яскравим прикладом зростаючого в народному господарстві впливу адміністративного начала служить зовні непомітна трансформація ленінського плану кооперування населення. Хоч мережа кооперативів різного профілю розвивалася на селі посиленими темпами, вищою формою кооперативного руху стали вважати колгоспи в тих їх формах, які виникли в роки воєнного комунізму.

Оскільки прмисловість “посадили” на бюджет, треба було вишукувати нові джерела бюджетних доходів. Ще восени 1923р. відновили горілчану монополію. Проте ні горілчана монополія, ні емісія не могли бути головним джерелом доходів бюджету. Ця роль завжди належала сільському господарству. Випробували й відповідний механізм вилучення селянських коштів. Керуючись ідеєю народногосподарського оптимуму дерективи з’зду визначали досить високі темпи індустріалізації, колективізації сільського господарства і піднесенням матеріального добробуту трудящих.

Керуючись в основному дерективами, Держплан розробив два варіанти п’ятирічки – відправий і оптимальний. У квітні 1929р. XVI конференція ВКП(б) схвалила оптимальний варіант, а через місяць, на V з’зді Рад він став законом. Проте цей закон залишився на папері. Перша п’ятирічка, яка почалася з жовтня 1928р., виконувалась за сумою щорічних планів, які не мали майже нічого спільного із затвердженим п’ятирічним планом.

Справа у тому, що п’ятирічка ще у формі деректив ХV з’їзду ВКП(б) мала фундаментальний недолік: “ножиці цін”(розрив у цінах). Селяни не давали на це згоди і взимку 1927-1928 років практично припинили підвезення хліба на ринки. У країні спалахнула хлібозаготівельна криза. Виїхавши у січні 1928р. на хлібозаготівлі до Сибіру, Сталін у серії виступів перед партійними працівниками розгорнув прграму з трьох пунктів:

зажадати від куркулів негайної здачі всіх надлишків хліба за державними цінами, а на випадок відмови – застосувати надзвичайні заходи і конфіскувати надлишки;

у найближчі 3-4 роки провести часткову колективізацію сільського господарства;

услід за частковою провести суцільну колективізацію сільського господарства.

Колгоспи були потрібні Сталіну, щоб подолати хлібозаготівельну кризу і одержати від села додаткові кошти на індустріалізацію. Надзвичайні заходи були придатні для вилучення готової продукції. З їх допомогою неможливо було змусити селян-одноосібників постійно виробляти товарний хліб. Одже, одразу після ХV з’їзду ВКП(б) Сталін відійшов від курсу соціалістичного будівництва, накресленого в дерективах по п’ятирічному плану. Замисливши в лютому 1928р. скасування непу, примусове об’єднання селян у колективні господарства і накладання продрозкладки на колгоспи, Сталін на словах усе це заперечував.

“Рік великого перелому” характеризується не тільки переходом до суцільної колективізації селянських господарств при розкуркуленні їх заможного прошарку, а й швидким згортанням ринку, наростанням в економіці розподільчих, воєнно-комуністичних рис. У містах відбувався перехід до нормової торгівлі. Призначені для села промтовари теж були вилучені з вільного продажу й увійшли до фонду отоварювання заготівель на контракційній основі.

Ліквідація непу, перехід до суцільної колективізації зустріли опір з боку найстаріших членів Політбюро – М. І. Бухаріна, О. І. Рикова і М. П. Томського. У групи Бухаріна не виявилось альтернативної програми у найважливішому для долі соціалізму питанні про темпи індустріалізації. Відкинувши у 1923р. разом з іншими членами партійно-державного керівництва курс Леніна на самофінансування і повний госпрзрахунок у соціалістичній промисловості, вони потім – хоч-не-хоч – згоджувались і на “нажоці цін”, і на обмежене застосування надзвичайних заходів про те на ліквідацію непу вони згодитись не могли.

Сталін переміг під прапором боротьби за прискорену індустріалізацію країни. Здобувши абсолютний контроль над партією і державою, він негайно перейшов до авантюристичної лівацької політики “стрибка” в індустріалізації. Утруднень у фінансуванні капітального виробництва більше не існувало, хоч через відсутність справжнього госпрозрахунку промисловість самостійно заробляла порівняно небагато.

1928р. Сталін ще не міг відкинути рішення XV з’їзду партії про часткову колективізацію на добровільній основі. Після того, як опір групи Бухаріна було зламано, перегляду цього рішення ніщо не перешкоджало. Механізм “стрибка”, складовий елемент якого становила суцільна колективізація, було запущено.

Рік великого перелому характеризувався остаточним відступом до політики воєнного комунізму. Початок форсованої колективізації збігся з практичною забороною торгівлі і введенням практики планових завдань щодо здавання державі хліба та інших сільськогосподарських продуктів з розкладкою плану по кожному селу, колективному або індивідуальному господарству. Проте розкладка виявилася ефективною тільки наступного року, коли кількість колгоспів зросла, а невиконання плану стало каратися розкуркуленням. З літа 1930р. поширилась практика твердих завдань щодо здачі всіх “лишків”. Повернення до непопулярного воєнного комунізму термінологічно маскувалося. Методи воєнно-комуністичного штурму було названо “новим етапом непу”. Поняття “продрозкладка” замінювалося поширеним терміном “план”.

Перша колгоспна весна 1930р. була обіцяючою. Україна одержала непоганий урожай. Було здано по 4,7 центнера з гектара – рекордний показник товарності за всі роки Радянської влади. Створювалися уявлення, що колгоспне село здатне забезпечити “стрибок” в індустріалізації. Селян результати першого року суцільної колективізації привели в шоковий стан. Хоч грізне слово “прдрозкладка” не вживалося, в колглспне село повертався напівзабутий побут десятирічної давнини. Ринок зникав. Гроші втрачали свою купівельну спроможність. Фонд отоварення заготівель був мізерний, а заробтки в громадському господарстві – злиденними. Щоб прогодуватися, треба було розраховувати в основному на присадибну ділянку. Проте кількість колгоспів зростала. Після березня 1930р. адміністративний тиск на одноосібників став вважатися перегином. Це не означає, що колективізація втратила примусовий характер. Господарювати індивідуально ставало дедалі важче: одноосібників розкуркулювали, обкладали “твердим завданням ” та високими податками, тоді як колгоспники одетжували податкові підьги. До кінця 1932р. на Україні колективізували майже 70% селянських господарств з охопленням понад 80% посівних площ. Не менш високого рівня колективізації досягнули в інших зернових районах. Колективізація супроводжувалася експропріацією заможного прошарку селянства і руйнування розвинутої системи сільськогосподарської кооперації. Продрозкладка вела до швидкого зростання кризових явищ. Найістотнішим проявом кризи, яка охопила молодий колгоспний лад, була цілковита незацікавленість селян у розвитку громадського господарства, їхнє пряме небажання працювати.

До початку суцільної колективізації в колгоспах панувала “поденщина”. Іноді доходи розподілялися по їдцям або кількості робітників в сім’ї. Колгоспцентр СРСР у директиві від 6 червня 1930р. “Про оцінку і облік праці у колглспах” висловився за впровадження нової економічної категорії – трудодня, який давав змогу враховувати не тільки кількісні, а й якісні результати роботи. У 1932р. переважна більшість колгоспників до організації праці за трудоднями. Проте в самому порядку нарахування їх існувало багато недоліків. Один з найсерйозніших – дискримінація праці польових працівників викликана насамперед бюрократизацією управлінської сфери через відсутність справді демократичних норм у примірному Статуті сільськогосподарської артілі. У 1930-1931рр. У колгоспах створювалися тимчасові бригади – на період сільськогосподарської кампанії. Непостійний склад пригад і незакріпленність робочої худоби, реманенту, земельних ділянок тягли за собою знеосіблення і зрівнялівку. Під час збиральної кампанії і обмолоту запанував цілковитий розгардіяж і безладдя. Бригади розпалися, на ровоту виходив хто хотів, праця організована не була. Планів не мали. Роботу зволікали. Хліб осипався, просапних не збирали зовсім. Розкрадвння пішло навалою, вдень і вночі з поля возили на очах у всіх, розтягали колгоспний хліб. Обліку не було.

Партійний вплив на стан справ у колгоспах відчувався слабо. З кількісного та якісного боку, а також за своєю організаційною структурою партійні організації не стали на належній висоті. Нечисленність сільської парторганізації і специфіка складу(переважали члени партії, які займали керівні посади, а також агрономи, лікарі, вчителі та інші спеціалісти) перешкоджали переходу від територіального до виробничого принципу в її побутові. А життя вимагало розв’язати питання про організацію партійного осередку безпосередньо в колгоспі. У лютому 1931р. ЦК партії прийняв “положення про осередок ВКП(б) у колгоспах”. Відповідно до нього сільські осередки в районах суцільної колективізації обов’язково мали бути перетворені на колгоспні. Найпоширенішими були міжколгоспні організації, які об’днували по 5-6, а іноді більше 10 колгоспів у кількох населених пунктах. З жовтня 1930р. до кінця п’ятирічки на Україні через кожних два дні з’являлася нова машинно-тракторна станція. Наприкінці 1932р. в республіці діяло їх 592 – обслуговували половину колгоспів, переважно великих. Та розгортання мережі – лише частина справи. Активно впливати на організаційно-господарське зміщення колгоспів МТС ще не могли.

Сторінки 1   2  
Коментарі до даного документу
Додати коментар