/  
 ДОКУМЕНТІВ 
20298
    КАТЕГОРІЙ 
30
Про проект  Рекламодавцям  Зворотній зв`язок  Контакт 

Трудова імміграція вУкраїну і політика Російської імперії щодо переселенців у др. пол. ХІХ ст., Детальна інформація

Тема: Трудова імміграція вУкраїну і політика Російської імперії щодо переселенців у др. пол. ХІХ ст.
Тип документу: Реферат
Предмет: Історія України
Автор: фелікс
Розмір: 0
Скачувань: 573
Скачати "Реферат на тему Трудова імміграція вУкраїну і політика Російської імперії щодо переселенців у др. пол. ХІХ ст."
Сторінки 1   2   3  
Реферат на тему:

“Трудова імміграція вУкраїну і політика Російської імперії щодо переселенців у др. пол. ХІХ ст.”

Іноземна імміграція в Україну почалась у давні часи. Ця благодатна земля завжди приваблювала іноземних колоністів. Так, греки почали колонізувати українські землі ще в середині 1 тис. до нашої ери. Але найбільш масова імміграція в Україну почалася після 1861 р. Скасування кріпацтва та проведення ряду економічних реформ сприяли бурхливому розвиткові міст, промисловості, залізничного транспорту та товарного землеробства.

Значно збільшився попит на робочу силу, якої в Україні на початковому етапі здійснення реформ не вистачало. Тому в 60-х роках ХІХ ст. царський уряд видав інструкцію про заселення Криму та Причорномор’я. В 1861 р. поряд з іншими слов’янами на Південь України почали прибувати чехи. Вони отримали від держави наділи землі (9-10, 20-30 десятин на голову сім’ї) та грошові субсидії. У цей же час починається масова трудова імміграція в Україну німців. У 1861 р. в Україну приїхало 2443 німецьких сім’ї [1].

В середині 60-х років ХІХ ст. особливо сприятливі умови для переселення іноземців виникли на Волині, де після придушення польського повстання 1863 р. російський уряд почав проводити кампанію по витісненню польського населення. Маєтки учасників повстання були конфісковані. Багато польських поміщиків продавали свої землі за безцінь.

Серед інших причин масового переселення можна назвати сприятливі політичні та природні умови цього краю. Зокрема, кліматичні умови Волині мало чим відрізнялись від кліматичних умов Польщі, Чехії, Бельгії чи Німеччини.

Кількість іноземних переселенців збільшувалась із року в рік. Так, у 70-х роках їх кількість в Україні порівняно з 1860 р. збільшилася в 3 рази. У 1890 р. іноземних переселенців лише на одній Волині було 200924 чоловік, більшість з яких були німцями [2].

Така тенденція, здавалось, повинна була б порадувати місцеву владу та царський уряд Росії. Але серед урядових кіл держави в 80-х роках ХІХ ст. починається безпідставна паніка. Київський генерал-губернатор генерал-ад’ютант А.М.Дондуков-Корсаков з метою протидії цьому явищу, яке, на його думку, загрожувало “державному спокою та правильному розвитку краю”, запропонував заборонити поселення на Волині німецьких емігрантів, які не приймали російського підданства, і скасувати всі надані їм пільги [3].

Запропоновані князем Дондуковим-Корсаковим заходи спочатку зустріли протидію з боку Міністерства закордонних справ Росії, яке визнало неможливим обмеження прав іноземних переселенців, які були їм забезпечені міжнародними угодами, підписаними Росією. Але після нового дослідження масштабів іноземної колонізації України, яке було проведене за наказом генерал-ад’ютанта Дрентельна в 1881 р., комісія зробила висновок, що величезне зростання іноземного землеволодіння в західних губерніях матиме негативні наслідки не лише в політичному відношенні, але й з точки зору військово-стратегічної. З цього часу почалося активне здійснення заходів, спрямованих проти іноземної колонізації в Україні.

27 грудня 1884 р. російський імператор затвердив правила набуття у власність, віддання під заставу та в оренду земельного майна, яке знаходилося поза містами та містечками в дев’яти західних губерніях (у тому числі у Київській, Подільській, Волинській). У цьому законі були підтверджені та розвинуті діючі з 10 грудня 1865 р. обмежувальні правила по набуттю та продажу землі особам польського походження [4].

У наступному році імператором була затверджена спеціальна комісія для розробки заходів щодо припинення напливу іноземних переселенців в західні окраїни імперії. Наслідком роботи даної комісії були правила від 14 березня 1887 р. відносно набуття іноземцями у власність або у тимчасове володіння нерухомого майна в деяких губерніях західної смуги Росії, затверджені імператором.

Цим законом було заборонено іноземним підданим володіти і користуватися землею в південно-західних губерніях імперії за будь-яким правом. Фактично закон 14 березня 1887 р. поклав край можливості іноземним громадянам хоча б тимчасово приїздити в Україну з метою придбання земельної власності і зберігати при цьому своє громадянство [5]. При цьому комісія під керівництвом таємного радника сенатора Плеве розробила порядок прийняття російського підданства неповнолітніми дітьми емігрантів (до цього підданство повинні були приймати лише дорослі чоловіки).

На підставі закону, підписаного російським імператором 8 жовтня 1887 р., усі іноземні школи на території південно-західних губерній імперії, у тому числі й німецькі, були підпорядковані Міністерству народної освіти. Всі навчальні програми національних шкіл були перероблені на загальноросійський манер. В німецьких школах запроваджено обов’язкове вивчення російської мови. Навіть богослужіння в німецьких колоніях повинно було здійснюватись лише російською мовою.

Крім того, в примітках до закону 1887 р. (пункт 2) іноземцям надавалося право селитись в містах і працювати там та окреслювались мізерні права поселенців (пункт 3). Наслідування земельних володінь дозволялось лише подружжям та їх дітьми і лише у випадку, коли спадкоємець оселився в Україні до прийняття означеного закону. В усіх інших випадках спадкоємець повинен був протягом трьох років з часу набуття ним прав на майно продати його російському підданому.

У разі невиконання цього правила за розпорядженням губернатора нерухоме майно продавалось на публічних торгах, а гроші, за винятком комісійних, передавались іноземцю. Угоди стосовно набуття майнових прав, укладені іноземцями у встановленому порядку після прийняття цього закону, не могли бути поновленими або продовженими [6].

Однак ані закон від 10 грудня 1865 р., ані закони від 27 грудня та 14 березня 1887 р. не могли зупинити трудову імміграцію в Україну.

Особливо збільшилась імміграція іноземців з Царства Польського. За два роки, з 1889 р. до 1891 р., лише до Волинської губернії з-за кордону переселилось 324 сім’ї. З них 57 сімей були вихідцями не з Польщі, а з Франції, Бельгії, Італії, Англії, Німеччини, Швейцарії, Данії тощо.

Більшість із них поселилась у повітах Волинської губернії: Дубенському, Житомирському, Володимир-Волинському та Новоград-Волинському. Такий приплив до країни іноземців російський “експерт”, виконуючий обов’язки Волинського губернатора генерал-майор Янковський пояснював тим, що закон від 14 березня 1887 р., на його думку, не скасовував остаточно можливість для колоністів придбання тут земельної власності і поселення, оскільки вони завжди могли зробити це, прийнявши російське підданство.

Тому для повного скасування іноземної колонізації, на думку Янковського, слід було вжити більш рішучих заходів, а саме:

1) абсолютно заборонити поселення в Південно-західних губерніях імперії вихідців з будь-якої держави, а також придбання ними у власність і орендування землі. Таким особам може бути дозволено лише тимчасове перебування для облаштування сімейних та майнових справ та й то лише з дозволу місцевих губернаторів.

2) Змінити закон про вступ іноземних громадян до російського підданства таким чином, щоб прийняття підданства головою сім’ї припускалося лише одночасно з прийняттям підданства всіма його неповнолітніми дітьми.

3) Запропонувати усім іноземним поселенцям, які досягли повноліття і зберегли іноземне підданство, виїхати за кордон протягом одного-півтора року.

4) Заборонити іноземним працівникам будь-яке переселення у межах Південно-західного краю з однієї колонії в іншу та з одного повіту в інший. Дозволити усім особам, які прийняли російське підданство і бажають повернутись до свого попереднього підданства, зробити це, але за умови негайного виїзду за кордон. Іноземців-російськопідданих, за переконаннями Янковського, слід висилати у східні райони імперії (тобто до Сибіру – Авт.).

5) Зобов’язати колоністів-орендаторів припинити оренду і протягом трьох років виїхати за кордон або перейти на казенні землі віддалених східних районів.

6) Заборонити облаштування баптистами нових молитовних будинків, а існуючі закрити.

7) Встановити над іноземними поселенцями посилений поліцейський нагляд [7].

Усі ці починання та ініціативи Волинського губернатора знайшли підтримку у місцевої влади та російського царя. У Волинській губернії до існуючого складу поліції на кожні 100 дворів колоністів було прикріплено одного поліцейського урядника, на кожні 1000 дворів – по одному приставу, для чого було здійснено новий поділ повітів на стани й урядні ділянки.

Усі витрати по утриманню додаткової кількості урядників та станових приставів були покладені на іноземних поселенців (в середньому 4 крб. 73 коп. з кожного двору).

На думку генерал-майора Янковського, лише запровадження запропонованих ним заходів дозволить звільнити Росію від “шкідливості іноземних поселень”. Ця ж мета була поставлена й перед комісією Плеве, яка розробила нові правила облаштування побуту іноземних поселенців у Південно-західних губерніях. 18 липня 1888 р. ці правила були затверджені російським імператором.

Цей закон скасував привілейований до цього часу статус іноземних поселенців в Україні і зрівняв їх в правах з місцевим населенням. При цьому було запроваджено інститут прописки. Селяни, які жили далеко від міських поселень, підпорядковувались владі волосного начальства в поліційному та повиннісному відношеннях. Емігранти повинні були мешкати лише в тих місцевостях, де вони були прописані. Переходити з однієї колонії в іншу заборонялось. Заборонявся також такий стан, коли іноземні землероби були приписані до однієї місцевості, а мешкали в іншій [8].

Сторінки 1   2   3  
Коментарі до даного документу
Додати коментар