/  
 ДОКУМЕНТІВ 
20298
    КАТЕГОРІЙ 
30
Про проект  Рекламодавцям  Зворотній зв`язок  Контакт 

Поняття Реформації, Детальна інформація

Тема: Поняття Реформації
Тип документу: Реферат
Предмет: Всесвітня історія
Автор: фелікс
Розмір: 0
Скачувань: 1073
Скачати "Реферат на тему Поняття Реформації"
Сторінки 1   2  
Реферат на тему:

“Поняття Реформації”

Тенденції культурного розвитку, започатковані епохою Відродження, знайшли своє продовження у XVII ст. Водночас виникли й інші соціально-історичні чинники, які суттєво вплинули на всю систему культурного життя Західної Європи.

Значною мірою вони зумовлювалися попереднім історичним розвитком, і все ж це були новітні тенденції суспільного розквіту, котрі започаткували формування нових політичних і економічних структур, нове розуміння світу і людини, нову систему культурних цінностей.

Новизна цих поглядів проявилася першочергово в Реформації. Реформація (в перекладі з латинської — перетворення, виправлення) — загальновизнана назва широкого суспільно-політичного руху, що на початку XVI ст. охопив майже всю Європу. Спрямований проти католицької церкви, він спричинив утворення нової сутності церков, так званого протестантського напряму.

З ідеологічного погляду, Реформація досить послідовно відображала новий, буржуазний, час в історії Європи, відіграла величезну роль у руйнації старого феодально-патріархального укладу в культурі, мисленні, способу життя.

Протестантизм виробив особливу етику — етику праці, економічної діяльності, договірних відносин, акуратність, педантизм та інші бюргерські чесноти.

Названі соціокультурні засади — вельми своєрідна і потужна коренева система сучасного добробуту багатьох розвинених націй, підстава для високого рівня життя, працелюбності, організованості, політичної культури.

Протестантська цивілізація увібрала кращі досягнення західного середньовіччя: зберегла традиції римського права, самоврядування міст, автономію університетів тощо. Реформація забезпечила і деякі особливі риси культури Нового часу в галузі філософії, науки, мистецтва, моралі.

Розпочалася Реформація в Німеччині. 31 жовтня 1517р. професор теології Віттенберзького університету Мартін Лютер (1483—1548) прибив свої "Дев'яносто п'ять тез" на дверях місцевої церкви, вони були спрямовані проти практики продавання Індульгенцій на відпущення гріхів. Це поклало початок Реформації, яка тривала з XVI до середини XVII ст. У ході Реформації від католицизму відкололася релігійна опозиція, яка отримала назву протестантизму (з лат. — проголошення, урочиста заява). Протестантизм представляли такі релігійні течії, як лютеранство, англіканство, анабаптизм, кальвінізм, цвігліанство тощо.

Релігійним наслідком Реформації, де вона перемогла, було утворення кількох нових, так званих протестантських, церков (лютеранських, кальвіністських, англіканських, унітаристських та ін.).

Можна сказати без перебільшення, що Реформація змінила обличчя Європи, суттєво посприявши поступовому створенню того соціального і культурного ладу, що й дотепер існує у більшості європейських держав.

Незважаючи на успіх Реформації, католицька реакція (контрреформація), очолена папством, зуміла організувати могутній спротив. Головними її знаряддями стали орден єзуїтів та реорганізована інквізиція.

Контрреформація, перемігши в Південній Німеччині, Австрії, Польщі, ознаменувалася суворими гоніннями проти будь-якого прояву вільнодумства; у 1559 р. — було вперше опубліковано "Індекс заборонених книг".

На світоглядних засадах Реформації виникають нові художні напрямки і школи. Центр духовного життя зміщується у релігійно-світоглядну царину, на передній план висувається ставлення людини до Бога, що означало відхід від властивого Відродженню погляду на людину та її духовний світ як на найвищі життєві цінності. Загострення віросповідницьких суперечностей викликало до життя численну полемічну літературу, нові літературні жанри: гімни, псалми, проповіді, відозви.

На хвилях Реформації з'являється епос на біблійну тематику, який знайшов відображення у творах Д. Мільтона (1608—1674) "Втрачений рай" та Ф. Г. Клопштока (1724— 1803) "Мессіада". Ідеї нової епохи знайшли яскравий прояв у живописі та графіці, зокрема у творах німецьких художників А. Дюрера і Л. Кранаха Старшого.

Альбрехт Дюрер (1471 —1528) працював головним чином у гравюрі і живописі; крім того, розробляв теоретичні питання образотворчого мистецтва про перспективу та пропорції. Творчість цього художника пройнята духом свободи, інтересом до різноманітностей життя, що прийшли на зміну середньовічній скутості, і водночас духом страждання й тривоги з приводу тяжких і кривавих соціальних конфліктів, нестійкості всього земного. Це виразно проглядається в його відомих гравюрах "Лицар, смерть і диявол", "Меланхолія", а також у живописній картині "Чотири апостоли".

Лукас Кранах Старший (1472—1553) прихильно ставився до діячів Реформації, був приятелем М. Лютера. У ранніх живописних творах "Розп'яття", "Відпочинок на шляху до Єгипту" та інших намагається подолати пізньоготичні традиції умовностей та орнаментальності і створити реалістичні образи, пройняті духом гуманізму; риси Відродження і традиції готики переплітаються у зображеннях Мадонни, біблійських і міфологічних персонажів. Л.Кранах досягає великої художньої майстерності як у зображенні поетичного, багатого на деталі пейзажу, так і у відтворенні гостроти характеристик у портретному живописі, зокрема у портретах М. Лютера і Ф. Меланхтона.

Специфіка культури доби Реформації полягає у поєднанні в собі рис середньовіччя і Нового часу, відтворенні складного синтезу політичних, релігійних та інтелектуальних колізій.

Важливим фактором соціокультурних змін у XVII ст. стає наука, перш за все — експериментальне природознавство. У результаті прогресу природничих наук і математики виробляється механіко-матеріалістичне уявлення про природу, що якнайповніше виражене у класичній праці І. Ньютона "Математичні начала натуральної філософії" (1687 р.).

Філософське обгрунтування різних форм пізнавальної діяльності було реалізоване в XVII—XVIII ст. у рамках двох суперечливих напрямків — раціоналізму та емпіризму. Раціоналізм (від лат. — розум) визнає єдиним джерелом пізнання розум, а емпіризм (від лат. етрігіиз — чисто практичний) — чуттєвий досвід.

Для раціоналістів сумнів є передумовою всякого мислення, яке в свою чергу надає людському існуванню справжнього сенсу. В контексті раціоналізму можна виділити дуалізм Р. Декарта (1596—1650), пантеїстичний монізм Б. Спінози (1632—1677) і об'єктивний ідеалізм Г. В. Лейбніца (1646—1716). Основи емпіризму закладені Ф. Беконом (1561 — 1626), який вважав почуття недостатнім і ненадійним джерелом знань, тому завдання науки вбачав у її здатності застосовувати раціональний метод до чуттєвих даних. Таким чином, становлення раціоналістичного світогляду в контексті розвитку експериментального природознавства і філософії було, безумовно, видатним досягненням у культурному процесі Нового часу.

У художній культурі періоду Реформації сформувалися два стилі — бароко і класицизм.

Епоха бароко (від італ. “бароко” — дивний, химерний) настала після глибокої духовної кризи, викликаної Реформацією. Цьому стилю властивий своєрідний погляд на людину і світ як на величезний театр, де кожний виконує свою роль. Багатий порт Амстердама у 1638 р. відкрив міський театр, над входом якого можна було прочитати: "Наш світ — сцена, у кожного тут своя роль і кожному відплатиться по заслузі". Прийшовши на зміну культурі Відродження, бароко відкрило простір для нових можливостей у розвитку мистецтва, що особливо виявилось у створенні грандіозних міських і паркових ансамблів. Його стилістика відзначається великим драматизмом, часто трагізмом світосприймання, складною врівноваженістю динамічних композицій, підвищеною експресивністю, прагненням поєднати реальність та ілюзії. Динамізм скульптури бароко, на відміну від ренесансової скульптури спокою, викликає не оптимістичне відчуття могутності, величі можливостей людини, а скоріше, захоплення легкістю, витонченістю, якоюсь нереальною, неземною привабливістю. Якщо у митців класичної Греції та Відродження боги зображались олюдненими, то в італійського скульптора Д. Л. Берніні (1598—1680) вони залишаються богами. В його скульптурній групі "Аполлон і Дафна" відчувається ілюзія польоту, але якогось незвичайного, майже нереального, дещо фантастичного.

Архітектура бароко зберігає деякі досягнення епохи Відродження, однак у ренесансових формах виражений інший зміст, інше світовідчуття. Це особливо помітно у контрастах між елементами важких об'ємних конструкцій, які символізували земне, та елементами легких витончених конструкцій — втілення величного. Майстри цього стилю розробляли новий тип міського палацу, одночасно вирішуючи завдання створення великих ансамблів. Особливо вражають споруди комплексу собору і площі св. Петра в Римі, авторство яких також належить Д. Л. Берніні. Видатними представниками бароко у живописі були італієць М. Кара-ваджо і голландець П. Рубенс. М. Караваджо (1537—1610) розробив прийом так званого нічного освітлення, завдяки якому домігся ефектних контрастів світла й тіні. Творчості П. Рубенса (1577—1640) властивий високий гуманістичний пафос (назвемо хоча б картини "Підняття хреста", "Вакханалія"). Загалом, стиль бароко був неоднорідним, у ньому прослідковуються різні напрямки: "високе" бароко (аристократичне, дворянське і церковне), "середнє" і "низьке" (міщанське і селянське).

TH

ae

о (1636—1711) у дидактичній поемі "Мистецтво поетичне". Грунтуючись на принципах філософського раціоналізму, класицизм виховував ідеальне уявлення про розумну і справедливу владу освіченого монарха, тому в художніх творах переважали громадські, героїчні та патріотичні мотиви. В дусі античного естетичного ідеалу утверджувався чіткий поділ жанрів мистецтва на "високі" і "низькі". До перших, де відображалося життя міфологічних персонажів, королів, полководців, належали трагедія, ода, героїчна поема; до других, героями яких виступали селяни, міщани, — комедія, байка, сатира, ідилія. В драматургії не допускалося змішування трагічного і комічного, величного і простого, суворо дотримувався закон "трьох єдностей" — дії, часу, місця. Визначними досягненнями класицизм завдячує творчості драматургів Ж. Расіна і Ж. Б.-Мольєра. Ж. Расін (1639—1699) у п'єсах "Британік", "Мітридат" показав конфлікт між людською гідністю, високим моральним обов'язком та деспотичною владою, егоїстичними пристрастями. Через творчість Ж.-Б. Мольєра (1622—1673), який утвердив жанр "високої комедії", класицизм звернувся до проблем народного життя.

Отже, бароко і класицизм можна розглядати як культурно-світоглядні явища перехідного періоду — від Реформації до Просвітництва. Духовна суть бароко виразила кризу свідомості соціальних верхів, що проявилось у контрастах "високого" і "низького", "духовного" і "матеріального", "спокою" і "екстазу". Класицизм у допросвітницький період здебільшого виражав естетичні ідеї, художні смаки і навіть політичні позиції тієї частини феодальної аристократії, яка бачила порятунок системи у зміцненні абсолютної монархії, в тотальному контролі над духовним життям народу, використанні світоглядних орієнтирів раціоналізму з метою надання старим ідеям привабливого звучання. Разом з тим, у класицизмі цього періоду не можна побачити критики феодального способу життя, спроб звернення до соціальних низів як представників розуму і здорового глузду.

О.З. Просвітництво — це цивілізаційно-культурна течія періоду переходу від традиційного до індустріального суспільства. Інтелектуальні представники її проповідували соціальну та політичну емансипацію третього стану (міщан і селян); встановлення "царства розуму", заснованого на природному рівноправ'ї людей, політичній свободі і громадянській рівності; ставили за мету поширення знань: дати народу освіту і "просвітити" монархів відносно змісту "істинного" людського суспільства. Тим самим новітні постулати спричинили надлам старої феодальної організації.

Сторінки 1   2  
Коментарі до даного документу
Додати коментар