/   Реферати  
 ДОКУМЕНТІВ 
20298
    КАТЕГОРІЙ 
30
Бібліотека   Портфель   Замовлення  
Mobile  Mac  Linux  Windows  Партнерам і рекламодавцям  Зона зареєстрованих користувачів  Результати пошуку  Форум  Новини  Новини  Події  Куплю/продам  Кlubніка  МегаДОСТУП  Новини сайту  Про проект  Зворотній зв`язок  Рекламодавцям  Контакт 

Лариса Петрівна Косач (Леся Українка), Детальна інформація

Тема: Лариса Петрівна Косач (Леся Українка)
Тип документу: Реферат
Предмет: Особистості
Автор: фелікс
Розмір: 0
Скачувань: 1906
Скачати "Реферат на тему Лариса Петрівна Косач (Леся Українка)"
Сторінки 1   2  
Лариса Петрівна Косач (Леся Українка) народилась 25 лютого 1871 року в місті Новограді – Волинському, тепер Житомирської області в інтелігентній, “літературній “ родині. Їі мати – відома письменниця Олена Пчілка, Батько – юрист, громадський діяч, багато уваги приділяли вихованню дітей (було їх шестеро), їх гуманітарній освіті. Дитячі роки Лесі минали на Поліссі, в краю предковічних соснових борів, таємничих лісових озер, росистих лук. Дівчина росла веселою і жвавою, розумницею і чепурушкою. Серед ровесників виділялась здібністю і працьвитістю. Демократичний стиль життя в родині сприяв зближенню з селянськими дітьми, засвоєнню народних звичаїв, традицій. А фольклор Волині вводив вразливу дівчинку в незвичайний, химерний світукраїнської міфології з її мавками, перелесниками, русалками. Маленька Леся так повірила в існування лісових істот, що потаємно вночі, перемагаючи страх, бігала в ліс і там шукала мавку.В останній рік життя в поемі. “Про велета” Леся Українка згадує:

Давно, в дитячий любий вік,

в далекім ріднім краю

я чула казку. Чула раз,

а й досі пам’ятаю. (1, 121)

Леся дуже любила музику, старанно вчилась грати на фортепіано. Вважала навіть, що з неї був би кращий музика, ніж поет. Але хвороба (туберкульоз кісток) змусила прервати це захоплення. З болем прощалася з інструментом, якому виливала свої радощі і жалі (“До мого фортепіано”). Проте музика зовсім не полишила, а глибоке її розуміння, відчуття гармонії, мелодії відлунюється у багатьох творах, про що свідчать уже заголовки: “Сім струн”, “Мелодії”, “Ритми”, “Пісні про волю”, “Лісова пісня”…

Хвороба спричинилась до того, що Леся не змогла ходити до школи, не вчилась у жодному учбовому закладі. Але наполеглива і працьовита, вона здобула глибокі і різносторонні знання. Особливо добре знала литературу – вітчизняну і світову, володіла класичними і основними європейськими мовами, що дало змогу читати в оригіналі твори багатьох письменників світу, перекладати з грецької, французької, німецької, англійської, італійської, польської мов. Історію так досконало вивчила, що у 18 років написала підручник “Стародавня історія східних народів”. З юних років цікавилась філософією, знайомилась з науковимсоціаліхмом, читала марксистську літературу.

Швидкому розвитку письменницьких здібностей Лесі Українки сприяла творча атмосфера, в якій зростала, її оточення, серед якого були Михайло Старицький, Микола Лисенко, Іван Франко. Великий вплив на її духовний розвиток мав дядько Михайло Драгоманов, відомий громадський і культурний діяч. Він намагався ввести Лесю у світ культури різних народів, виховати як свідому громадянку, консультував з найрізноманітніших питань.

Коли дівчинці було 9 років, заарештували за революційну діяльність її тітку Олену Антонівну Косач. Ця подія надзвичайно схвилювала Лесю і вона

написала вірш “Надія” – перший відомий нам твір письменниці. Глибоко вразила Лесю трагічна загибель у каторжанській тюрмі в снігах Забайкалля революційноїнародниці Марії Ковалевської, матері її найбжчої товаришки. У вірші “Віче”, згадуючи свої дитячі забави серед руїн замку Любарта в Луцьку, Леся Українка говорить, що діти “таємні товариства закладали”, співали “червоні пісні”. Відтоді в душі маленької дівчинки – майбутньої великої поетеси – проростали пеоші зерна протесту і непокори, розуміння того, що живе вона “у небезпечний час”, який вимагає “боротись до загину”. Відтоді і на все життя її захоплює герой, який “до землі прибитий списом, шепотів: “Убий не здамся!” (“Мріїї”).

Уперше ім’я Лесі Українки з’явилось у 1884р. у львівському журналі “Зоря”, де було надруковано вірші 13-літньої поетеси “Конвалія” і “Сафо”. З того часу її твори все частіше публікуються в різних виданнях, а 1893 р. у Львові вийшла перша поетична збірка “На крилах пісень”.

З кінця 80-х років Леся Українка живе в Києві. Вона стає душею літературного об’єднання творчої молоді “Плеяда”, часто буває також на потаємних сходах, де читались і обговорювались реферати на політичні теми, велись гарячі дискусіїї.

Плеядівці намагались працювати для народу. Вони готують популярні видання з історії, географії, перекладають твори російської і зарубіжної літератури, пишуть власні твори. З “Плеядою” пов’язаний початок роботи Лесі Українки – прозаїка. Вона пише оповідання “Така її доля”, “Святий вечір”, “Весняні співи” , “Метелик” та ін., які публікуються в журналах “Зоря”, “Дзвінок”. Одночасно молода письменниця займається перекладами, віддаючи цій справі багато часу і енергії. Першою ластівкоюбув переклад оповідань М. Гоголя “Запропаща грамота” та “Зачароване місце”, який здійснила Леся разом з братом Михайлом (виданий 1885р. у Львові). Та найбільш уваги приділяє вона поезії Генріха Гейне. У 1893 р. у Львові з’явилась українською мовою “Книга пісень” німецького поета, куди ввійшли 92 переклади Лесі Українки.

Та це був час не лише невгамовної праці, крилатих злетів, надій і сподівань. Це одночасно й роки важких страждань молодої дівчини, у якої “була весна, та тільки за вікном”. Пекуче боліла нога, вражена туберкульзом.

Лікарі радили теплий клімат. І почалися мандрівки в теплі краї, у “добровільне вигнання”. Перша поїздка 15-річної Лесі до Чорного моря викликала багато вражень, які вилились в ліричному циклі “Подорож до моря”. А далі була Болгарія з дуже дорогою для неї зустріччю з Михайлом Драгомановим, який там жив як політичний емігрант. Далі Крим і його поетичний резонанс “Кримські спогади” та “Кримські відгуки”, “Іфігенія в Тавріді”. Пізніше Італія, Єгипет.

в марксизму на Україні та в Білорусії. Лесю Українку вражала душевна краса цієї людини, постійне внутрішне горіння, глибока інтелегентність, самовідданість у роботі. Мержинський високо цінував письменницьку працю Лесі Українки, шанував її талант, силу волі. Через сприяння Сергія Костянтиновича поетеса знайомиться з редакцією петербурзького журналу “Жизнь”, де публікує літературно-критичні статті – “Малорусские писатели на Буковине”, Заметки о новейшей польской литературе”, “Два направления в новейшей итальянской литературе”, “Новые перспективы и старые тени”. У них “найбільш послідовно представляє в критичному відділі журналу марксистське спрямування думки”.

Велике горе спіткало Лесю Українку. У березні 1901р. помер Сергій Мержинський, людина, для якої вона “почаланову мрію життя, вмерла і воскресла”.

Уста говорять: “він навіки згинув!”

А серце каже: «ні, він не покинув!»,-

так починається одна з поезій, присвячених Мержинському. Його образ оживає у віршах «Завжди терновий вінець», «Порвалася нескінчена розмова», «Квіток, квіток, як можна більше квітів…» та в багатьох інших.

Тим часом слова поетеси ширились по Україні. У статі «Леся Українка» І. Франко ставить її творчість поруч з Кобзаревою: «Від часу Шевченкового «Поховайте та вставайте, кайдани порвіте» Україна не чула такого сильного, гарячого та поетичного слова, як із уст сеї слабосилої хворої дівчини». У 1899р. у Львові виходить друга поетична книжка Лесі Українки «Думи і мрії», письменниця активно друкується в журналах «Народ», «Житє і слово», «Літературно-науковий вісник», готує нову збірку. «Відгуки», яка вийшла у Чернівцях 1902р.

Революційні події 1905 року вносять новий струмінь у творчістьписьменниці. “Мріє, не зрадь… хочу дихать вогнем, хочу жити твоєю весною”, - такими словами зустріла вона час народного повстання. Того року Леся Укоаїнка багато мандрує. У Тбілісі бачила калюжі крові на тротуарах, у Києві – вуличні бої, у Петербурзі була свідком страйку, маніфестацій.

У своїй творчості Леся Українка тяжіла до ліро-епосу, вона написала багато поем, серед яких виділяються “Давня казка”, “Роберт Брюс, король шотландський”, “Віла посестра”, “Ізольда Білорука”. І хоч переважають тут сюжети, але це не значить, що авторка відривалась від рідного грунту. Незважаючи на “чужі” образи, поетеса ставить проблеми, які були злобою дня тогочасного суспільства.

Продовжуючи роботу в галузі перекладу, письменниця звертається до драми Гергарта Гауптмана “Ткачі”, з польської на українську мову перекладає вірші Марії Конопницької, з італійської – Ади Негрі. Для російського читача готує і видає в Ростові-на-Дону оповідання Івана Франка “На дне”, “К свету”, “Сам виноват”, “Хороший заработок”. Леся Українка перекладала і дбала про поширення на Україні марксистської і соціалістичної літератури. Стараннями письменниці та її товарищів у Львові вийшла ціла серія політичних брошур, на яких значилось: “Видання групи українських соціал-демократів”.

Особливе місце у творчій біографії Лесі Українки займає фольклор. Починоючи з дитячих літ (“Русалка”) і кінчаючи останніми творами (“Про велета”), він органічно входить в образний світ письменниці. Цьому прислужилась її невтомна систематична праця над збиранням скарбів народної духовної культури. Вона збирала і записувала обряди, пісні, думи у виконанні кобзарів, щоб врятувати від забуття. З цих зацікавлень у спадщині письменниці зберігається рукописний зошит колодяженських пісень (весільні, обжинкові, родинно-побутові, веснянки, колядки), друкована збірка “Дитячі гри, пісні й казки” (1903), упорядкований збірник “Народні пісні до танцю”(54 тексти). 30 записів веснянок і пісень з голосу Лесі Українки зробив Микола Лисенко, 225 пісень увійшло до збірки “Народні мелодії. З голосу Лесі Українки”, яку упорядкував і видав 1917 р. її чоловік Климент Квітка.

В останні роки життя Лесі Українки невблаганно прогресувала хвороба, з якою вона вела “тридцятилітню війну”. Поетеса вимушена покинути Україну, холодний клімат не дозволяв жити в рідній стороні і вона оселяється на півдні. Літом жила на Кавказі – в Кутаїсі, Хоні, Телаві, де служив її чоловік Климент Квітка, а на зиму виїжджала в Єгипет. “Найгірше мені те, що я тепер і писати не завжди можу, - скаржилась у листі до Бориса Грінченка, - бо часто від виснаження голова не служить, і то так, як ще зроду у мене не бувало, хіба після операції” (12,282). В одну із мандрівок до Єгипту в січні 1911 р. в морі, серед снігової бурі, закляклою від холоду рукою, вона записала:

Хто не жив посеред бурі

той ціни не знає силі,

той не знає, як людині

боротьба і праця милі. (1,376)

Сторінки 1   2  
Коментарі до даного документу
Додати коментар