Гердер Йоганн Готфрід, Детальна інформація

Гердер Йоганн Готфрід
Тип документу: Реферат
Сторінок: 2
Предмет: Особистості
Автор: фелікс
Розмір: 18.1
Скачувань: 1453
ГЕРДЕР Йоганн Готфрід (1744–1803) - німецький філософ і батько-засновник історії культури. Гердер був сином побожного шкільного вчителя з Морунгена, що знаходився у відсталій провінції Східної Прусії. Навчаючись у Кенігсберзькому університеті, він зазнав впливу Канта, який познайомив його з творами Руссо, Юма і Монтеск’є. Тут він також заприятелював на все життя з мислителем-ірраціоналістом Й. Г. Гаманом. У 1764 році він обійняв викладацьку посаду в Ризі, а наступного року був висвячений на лютеранського пастора. У 1769 році Гердер вирушив у подорож, у ході якої відвідав багато різних міст, у тому числі Нант, Париж і Страсбург, де йому вдалося справити незабутнє враження на юного Гете. 1776 року він їде до Веймара, де стає духовним главою великого герцогства – посада, що її він обіймав до кінця свого життя.

Хоча Гердер починав як учень представників французького Просвітництва та їхніх німецьких послідовників і зберігав деякі з набутих у цей період поглядів до кінця свого життя, його найбільш самобутні та впливові твори знаменують докорінний розрив із цією традицією. До числа найбільш самобутніх його праць належать «Трактат про походження мови» («Abhandlсung ьber den Ursprung der Sprache», 1772), у якому було викладено деякі з його ранніх антипросвітницьких поглядів щодо мислення й мови і який отримав премію Берлінської академії, «Ще одна філософія історії» («Auch eine Philosophie der Geschichte», 1774), яка знаменує подальший крок до розриву з Просвітництвом, а також його фундаментальний твір «Думки з приводу філософії історії людства» («Ideen zur Philosophie der Geschichte der Menschheit», 1784–1791).

На противагу просвітницькому ідеалу встановлення позачасових, універсальних і раціональних стандартів у пізнанні, вчинках та естетиці Гердер обстоював ідею щодо існування унікального й особливого для певного часу і певного місця. Будь-яку самобутню діяльність, погляд, культуру можна зрозуміти лише зсередини, в рамках їхніх власних призначень і цілей. Таким чином, Гердер відкинув просвітницький ідеал єдиної науки, що охоплює всю реальність, й одним із перших (услід за Віко) установив тонке розрізнення між методами дослідження фізичної природи і методами осягнення саморозвинного духу людини.

Наголошення Гердером на провідній формотворчій ролі мови й поезії в колективному житті людей («мова виражає колективний досвід групи», «поет є творцем народу» і «ми живемо у світі, який створюємо самі»), його віра в те, що нації є природними спільнотами і що людину визначає її належність до особливої групи, культури, нації, виключно в лоні яких вона може розквітнути, його переконаність у тому, що вся діяльність людини є передусім актом самовираження, що втілює в собі загальне бачення життя, його послідовна концепція культури як унікальної саморозвинної цілісності, кожне відгалуження якої несе на собі незгладний відбиток єдиного стилю, його пристрасне обстоювання того, що не існує «вищого» народу – жодного Favoritvolk (вибраного народу), який має історичне право нав’язувати свій шлях розвитку «нижчим» народам, його заява про те, що жодна культура не є всього лише підмурівком для її наступників, оскільки кожна є незрівнянною й існує згідно зі своїми власними законами, його палкий виступ на захист розмаїття як самоцінності, а також його рішуча боротьба проти механістичної психології таких мислителів, як Декарт і Кант, які розтинали цілісну особистість на мертві сегменти волі, розуму, пізнання тощо, – усі ці ідеї спричинилися до революційних зрушень у європейській свідомості.

Гердер був передовсім ідеологічним батьком доктрини націоналізму, яка зародилася в Німеччині, поширилася на слов’янський світ і нині стала широко розповсюдженою в Африці та Азії (див. Націоналізм). Хоча він рішуче повставав проти держави, яка «позбавляє нас самих себе», відкидаючи впродовж усього свого життя будь-які форми насильства, його доктрини було включено в теорії пізніших націоналістів, таких як Фіхте, Арендт, Гьоррес, Ян і Трейчке, кожен з яких спотворював його ідеї, і через ці теорії вони стали дотичними до хворобливих ексцесів націонал-соціалізму. І хоча сам він не розглядав культуру як надперсональну цілісність, заради якої реальні індивіди мають жертвувати собою, його поняття Volksseele (колективної душі народу) було розвинене якраз у цьому напрямку Фіхте, Гегелем та їхніми послідовниками. Знову ж таки, концепція Гердера про неподільну творчу особистість, витвори якої виражають її власний самобутній досвід, а також досвід групи, до якої вона належить, спричинилася до виникнення в середовищі радикальних мислителів Росії XIX століття уявлення про ідеал покликання митця і водночас уявлення про der ganze Mensch, цілісну людину, з його висновком про відчуження природи людини, розвиненими молодогегельянцями і Марксом у його ранній гуманістичний період. Вплив Гердера на Якоба Грімма, братів Шлегелів та на зростання інтересу до етнографічних досліджень і порівняльної філології, а також на Савіньї та історичну школу права, як і на романтизм та його пізніші ідеологічні відгалуження, був неосяжно величезним.

Однак якої б потворної форми не набували доктрини Гердера в руках пізніших мислителів-ірраціоналістів, вони були (і є) гранично визвольними. Він був першим видатним поборником права всіх людей – як окремих індивідів, так і груп, – на реалізацію своїх природних нахилів та звільнення з-під гніту централізованої влади, нав’язуваних форм життя, вузьких, догматичних і викривлених поглядів на те, що таке є і що має бути людина, й усілякого роду штучних кайданів.

Гердер висуває тезу, що початки історії і мистецтва слід шукати в середовищі простого народу. В народній поезії, зокрема піснях, закладена душа народу. Народні співці, барди, кобзарі є голосом народу. Народна поезія являє собою велику історичну і естетичну цінність, вона – засіб "братання народів", її треба записувати, видавати, вивчати. Голоси пісень – це світова симфонія. Ідеї Гердера полонили багатьох, зокрема й Ґете, який також починає записувати народні пісні. На думку Гердера, чим ближче до природи стоїть народ, тим вища і цінніша його пісня. Таким народом він вважав українців і всіх слов'ян, у зверненні до яких Гердер закликає боротися за самобутність, звільнитися від ланцюгів рабства – "і ви зможете користуватися вашими прекрасними землями від Адріатичного моря до Карпатських гір, від Дону до Мульди, справляти на них ваші стародавні свята мирної праці і торгу" ("Ідеї до історії людства"). Про минуле слов'ян і місце їх у європейському світі Гердер висловлюється кілька разів і висуває т. зв. концепцію "голубиного народу", яку сприйняли й інші вчені, зокрема Коллар. У книжці "Ідеї філософії історії людства" (ч. І, кн. XVI, розділ IV) Гердер охарактеризував слов'ян як народ гуманний, гостинний, мирний і волелюбний, противник усякого насильства, як схильного до мистецтва, музики, співу, а українській пісні і думі пророкував великий успіх. Це особливо сприяло зростанню інтересу європейських народів до творчости народу України. Поза слов'янським світом українська народна поезія найбільше зацікавлення викликала в Німеччині, Австрії, де перші переклади з'явилися ще у XVIII ст., а найбільшими її пропагандистами були Й. Гердер, Й. Венціґ, X. Тідґе, К. Вальдбріль, Ф. Боденштедт та ін.

Доба романтизму звеличила і примножила славу української думи та пісні, спопуляризувала кобзарів-бандуристів як живих рапсодів слов'янського світу. Відомий німецький дослідник Г.Адам звернув увагу на те, що жодна європейська країна не дала так багато поетичного матеріалу для романтизму, як Україна. Романтизм вбачав у природі матеріальне підґрунтя поезії кожного народу. Багата, кольористична, лагідна природа України, за їхніми твердженнями, породила таку ж народну поезію. На Україні, як писала Тальві, кожне дерево, кожна билина, кожна гілка мають своїх поетів, а історія народу надала пісні й думі своєрідного змісту. "Під брязкіт зброї народ ставав музикальним", – пише канадський дослідник Тальві.

Романтизм розбудив також великий інтерес до перекладання українських пісень різними мовами світу. Романтики проголошують культурний обмін між народами природним станом загальнолюдських взаємин...

Європейська література доби романтизму розвивається під великим впливом ідейно-естетичних принципів народної пісенної поезії, не обходячи й скарбів українського фольклору (письменники "української школи в польській літературі", німецькі, австрійські, французькі, чеські, словацькі, словенські прозаїки, поети, драматурги).

Авторитету пісні, завойованого в добу романтизму, вже ніхто не може похитнути, її трактують як мірило ступеня розвитку культури народу. Одною з провідних думок філософії позитивізму (XIX ст.) було заперечення можливості проникнути в суть речей, отже, завдання науки, мовляв, тільки описувати, систематизовувати їх. Пісня також стає об'єктом опису і систематизації, науковим документом, а не явищем мистецтва. Естетичний критерій при вивчені пісні відходить на другий план, навіть для культурно-історичної школи. Тому майже всі дослідники, які писали про історію розвитку світової цивілізації, про культуру народів, вдавалися і до пісенних джерел як документів духовної еволюції людства. Поряд із пісенним матеріалом, зібраним з усіх континентів, широко використовується і українська, переважно обрядова, пісенна творчість. Нею послуговуються як ілюстративним допоміжним матеріалом автори загальних етнографічних праць про Україну або окремих її етнографічних територій (французи А. Мільєн, Л. Леже, барон Де Бе, англійці В. Ральстон, австрійці й німці Р. Кайндль, Г. Бідерман, чехи Ф. Ржегорж, В. Полєвка та ін.). З публікацій В. Ральстона деякі українські матеріали були внесені до популярної роботи Д. Фрезера "Золоте руно" (1890).

Значне місце займали українські думи і пісні як матеріал для порівнянь у працях історико-філологічного характеру В. Ягіча, Ф. Міклошича (про епос і епічний стиль) або Б. Хаджеу. В процесі таких зіставлень ясніше вирізьблювалися обличчя українського пісенного фольклору, вироблявся погляд світової наукової громадськості на питання про місце і значення української народної поезії в загаль-ній системі світової культури.

У 2-ій пол. XIX ст. з'являються спроби європейських учених і літераторів дати ґрунтовну характеристику української народної поезії, особливо історичної. 1874 р. у Києві побував французький учений А. Рамбо, де слухав народних співців і кобзарів (Вересая), а наслідком цього з'явилися його ґрунтовні розвідки про епос ("Епічна Русь"). Тісні зв'язки з Україною і українськими діячами мали італійці А. де Губернатіс, Д. Чамполі, англієць В. Морфілл, німець П. Кремер (який також слухав спів Остапа Вересая і висловив оригінальні погляди на думи), француз Де Бе, чехи Л. Куба, Ф. Ржегорж, словак Й. Абрам, угорець Я. Ердеї та багато інших визначних діячів культури. Їхні праці вже мають узагальнювальний характер.

У 2-ій пол. XIX ст. за межами України широко обговорюються фольклористичні видання. Добру славу завоювали видання пісень В. Антоновича та М. Драгоманова, П. Чубинського, І. Рудченка, Б. Грінченка, "Етнографічний збірник'ebогічними розвідками про українську народну поезію у ті часи з'являються й музикознавчі праці, в яких порушувалися досить важливі питання, пов'язані з вивченням специфіки української народної музики та її мелосу (роботи чеха Л. Куби, англійця Ф. Бартілетті, німецьких та австрійських музикознавців).

Від добірок у періодичних виданнях до окремих збірок – так можна сказати про стан публікації перекладів українських пісень і дум икознавців).Від добірок у періодичних виданнях до окремих збірок – так можна сказати про стан публікації перекладів українських пісень і дум мовами народів світу в ХІХ ст. Пісні та думи, підібрані за жанровим або тематичним принципом, часто зустрічалися на сторінках чеських, словацьках, угорських, французьких, німецьких, данських, дещо менше англійських, сербських, італійських та інших періодичних видань. Більші або менші публікації пісень і дум з'являються майже всіма мовами народів Європи, водночас українські пісні дедалі більше проникають у побут простого люду і в репертуар народних хорів, особливо сусідніх держав.

Перекладаючи пісні, поети прагнуть увести її до хати свого народу вже якоюсь мірою опрацьованими в дусі мистецьких традицій своєї нації. "Народні пісні поза рідною хатою, – писав італієць Д. Пітре, – усе одно, що гості, яких запрошують до родинного вогнища, запропонувавши їм попередньо переодягнутися". Переодягнуті – деякі з них цілком акліматизуються в чужому середовищі, а деякі лишаються тільки ріднею або знайомими. Так акліматизувалися у Данії переклади українських пісень Тора Ланге, у Німеччині – А. Тідґе, у Канаді і США переклади відомих і невідомих авторів. Принагідно скажемо, що на цьому ґрунті пісня і дума інспірували зародження україністики в багатьох країнах Європи, зокрема в Румунії, Угорщині, Данії, Італії тощо.

Європейська фольклористика 2-ої пол. XIX ст. у своїх наукових пошуках намагалася тримати в полі зору здобутки творчості багатьох народів світу. Зіставляються теми, мотиви, образи, музичні стилі пісень, витворених протягом багатьох століть. Як до української пісенної творчості ставилася світова громадськість, можна судити з таких слів визначного німецького ученого Р. Вестфаля: "Літературна естетика, прийнявши українську пісню в коло світових порівняльних досліджень, визначить їй безумовно перше місце між народними піснями цілого світу".

hAE>

hAE>

hAE>

hAE>

hAE>

hAE>

hAE>

hAE>

hAE>

\x2403\x1201\x6864\x0101\x6100\x0124\x6467\x3EC6

\x2403\x1103\xD084\x1202\x6864\x0101\x1300¤\x1400¤\x5B00$\x245C\x6000\xD084\x6102\x0324\x6467\x3EC6

ції), усе ж пісню дехто, особливо з табору т. зв. модерних літературних течій, намагається трактувати як народний примітив. Треба сказати, що українська пісня за цих обставин не втратила своєї доброї слави, здобутої у добу романтизму. Її змістовність і краса, незаперечне народне походження були великим аргументом на користь тих, хто обороняв художньо-естетичну вагу народної поезії.

Виконання цих пісень ще більше утверджувало їх красу й силу. У XIX ст. хорові співи українських пісень у Європі були випадкові й рідкісні. Чули їх у Чехії, частково в Німеччині, а загалом український хоровий спів був практично незнаний, хоч і охарактеризований кількома музикознавцями, зокрема Л. Кубою. Сенсаційними стали виступи хору О. Кошиця 1919 р. Європа ніби заново відкривала "музичні скарби" українського народу. "Нововідкритий Сфінкс", – так писали про неї швейцарські газети, – "правдивий скарб невідомої досі літератури", "золотий потік мелодій класичної простоти" – такими й подібними висловами пересипані статті базельських газет, що писали про українську пісню як про "великої ціни дари". Заголовки статей сімнадцяти лондонських газет у лютому 1919 р. мали майже всі такий характер: "Музика великого чару", "Блискучі українські пісні" і. т. ін., а концерти української пісні величалися як "мистецький бенкет". Особливо великий успіх мав "Щедрик" в обробці Леонтовича, названий в Англії "Новорічною серенадою"."Україна має правдиве, велике мистецтво", "Україна – рай народної пісні", "У піснях лунає ввесь зміст України", "Український народ може бути гордий своєю піснею", "Україна – країна пісень"... Такими й подібними висновками і заголовками рясніли тоді газети й журнали Англії, Франції, Бельгії, Голландії, Австрії, Швейцарії після того, як там почули живий голос пісень з України. Творчість українських композиторів М. Лисенка, В. Леонтовича, К. Стеценка та інших фахівці Європи називали "новим словом у музиці". Українська пісня знову заохотила декого на Заході повернутися до музичних джерел народу.Активними пропагандистами української народної музики у світі на той час були також визначні митці – С. Крушельницька, О. Руснак, О. Мишуга, М. Менцинський, які у програми своїх концертів за кордоном постійно ставили народні пісні...Державна заслужена хорова капела "Думка" перше турне за кордон здійснила 1929 р. Французька преса писала тоді про неї як про "капелу всесвітньоєвропейської слави" – і значну частину її репертуару ("Веснянка", "Щедрик", "Дударик", "Заповіт" і ін.) французька фірма "Колумбія" записала на грамплатівки.

The online video editor trusted by teams to make professional video in minutes