/  
 ДОКУМЕНТІВ 
20298
    КАТЕГОРІЙ 
30
Про проект  Рекламодавцям  Зворотній зв`язок  Контакт 

Свічки у святах громадських об`єднань на Західному Поліссі ХІХ-ХХ ст., Детальна інформація

Тема: Свічки у святах громадських об`єднань на Західному Поліссі ХІХ-ХХ ст.
Тип документу: Реферат
Предмет: Культура
Автор: фелікс
Розмір: 0
Скачувань: 631
Скачати "Реферат на тему Свічки у святах громадських об`єднань на Західному Поліссі ХІХ-ХХ ст."
Сторінки 1   2  
Свічки у святах громадських об’єднань на Західному Поліссі

(кінець ХІХ – перша половина ХХ століття)

В обрядах і звичаях українців використовувалося багато атрибутів (рослини, вода, хліб, зерно, каша, окремі елементи одягу тощо), які несли певне символічне навантаження. Важливу роль серед них відігравала воскова свічка, яка була одним з визначальних символів сакрально-ритуальної культури українців. Найважливіша прикмета означеного символу полягає в тому, що він супроводжував людину від народження до смерті: при запаленій свічці народжувалися, одружувалися і йшли в небуття. Без воскових свічок не обходилося жодне важливе обрядодійство.

Виготовленню свічок відводилося значне місце в традиційно-побутовій культурі українців. Вважалося, що робити їх можуть лише люди старшого віку. Особливого значення надавали богоявленській, громничній, страсній свічкам та свічці-трійці: вони обереги від усього злого, “нечистого”. Основні семіотичні характеристики свічки моделювалися через систему звичаїв та обрядів, у яких вона використовувалася. У родильній обрядовості воскова свічка виступала оберегом матері та новонародженого. У весільній обрядовості вона була символом щастя, благополуччя, добробуту, міцності й довговічності подружнього єднання. У поховальних обрядах свічку використовували для того, щоб “освітити шлях душі” вмираючого і вберегтися від недобрих сил. У поминальній обрядовості свічки невід’ємні атрибути тризни, жертва предкам, яка віддавалася за чітко встановленим обрядом, що символізувало духовну єдність і незгаслу пам’ять про тих, хто відійшов у небуття. В повсякденному житті воскові свічки була оберегом, а в календарній обрядовості мали символічну очищувальну, відроджувальну силу. Виготовлення свічок було невід’ємним елементом і низки свят громадських об’єднань, що існували на Західному Поліссі.

Українське суспільство базувалося на системі традиційних зв’язків та громадських спільнот (громад), які об’єднувалися за політичними, конфесійними, віковими чи іншими ознаками (сільська громада, пастуша громада, церковні братства, ремісничі цехи, молодіжні (парубочі й дівочі) громади тощо). Громадські об’єднання періодично влаштовували свята, серед яких потрібно назвати братчину – традиційне зібрання членів цехових корпорацій та сільських громад, храмові свята – день ушанування святого, на честь якого названо місцеву церкву тощо. Свята громадських об’єднань супроводжувалися приготуванням питного меду і виготовленням громадської свічки. Так, характерною ознакою храмових свят Східного (Лівобережного) Полісся було справляння звичаю “Свіча”, пов’язаного із виготовленням і збереженням великої громадської свічки як символу єдності громади й уособлення пошанування її покровителя. На Західному Поліссі громадські обрядодії зі свічкою найбільший розвиток отримали в урочистостях на честь покровителів цехових та церковних братств та в молодіжному обрядодійстві “Свічки”, що проводилося під час різдвяно-новорічних свят.

Важливим компонентом святково-обрядової культури українців епохи середньовіччя є звичаєвість цехових ремісників та церковних братств. За свідченням Ф.Кудринського, залишки цехових і церковних братств до кінця ХІХ ст. зберігалися в багатьох містечках Волинської губернії, але в м. Степані на Рівненщині вони “...збереглися не у формі віджилої традиції..., а у формі все ще живих, діючих общин, які наполегливо підтримуються міщанами” [7, 88].

У кінці ХІХ ст. у м. Степані було 19 церковних братств і цехів, які належали до трьох приходів: троїцького, миколаївського, преображенського і до римо-католицького костелу (частина музикального цеху). Всі цехи і братства мали в церквах свою велику ікону із зображенням того святого чи події, на честь яких влаштовувалися братські свята: старші троїцькі братчики – Введення (21.11); старші троїцькі сестри і миколаївські сестрички – Благовіщення (25.03), якщо Благовіщення випадало на піст, то свято переносилося на другий день Великодня; пречисті сестрички – Івана Богослова (26.09); молодші троїцькі братчики – Миколи (19.12); миколаївські братчики – Зачаття Ганни (9.12); дівочий цех – Варвари (4.12); молодецький – Трійця; хліборобський – Василя (1.01); ткацький – Великдень (свято влаштовували на другий день Великодня); шевський – Кузьма і Дем’ян (1.11); рибацький – Юрія (Георгія) (23.04); кравецький – двічі на рік – Трійця і Різдво; кушнірський і гарбарський – Михайла Архистратига (8.11). Свята млинарського, бджільницького (бортницького) і музикального цехів не вказані.

Кожне братство мало в церкві “ручні” свічки, які тримали під час богослужінь, і великі конусоподібні кольорові свічки-“ставники”, які стояли на спеціальних “п’єдесталах”. Висота деяких свічок перевищувала сажень (понад 2 м), а діаметр біля основи сягав аршина (71 см). Під час церковних відправ братчики, а іноді й сестрички, ставали в церкві рядами: братчики двома рядами по довжині церкви, а сестрички у своїй частині церкви – одним рядом у ширину і тримали “ручні” братські свічки. Коли помирав хтось із братчиків (членів цеху), то в похоронній процесії брали участь усі цехи (братства), які йшли зі своїми свічками, займаючи при цьому строго визначене місце: попереду завжди йшли шевський і ткацький цехи, а за ними всі інші [7, 88-93].

На честь покровителів цехів (братств) щороку влаштовувалися свята, які обов’язково включали обряд урочистого перетоплення цехових (братських) свічок. Віск на свічки збирався шляхом обходу мешканців м. Степані та навколишніх сіл. За декілька тижнів до свята молодші члени цеху – лавники, а іноді й сам цехмістер – ходили від хати до хати і робили рокові збори “на свічку”. Підійшовши до хати, вони стукали у вікно і питали: “А чи не послав часом вам Бог чогось на свічку?” Це було ознакою того, що господарі обов’язково повинні щось пожертвувати для свята. Давали, хто що міг: гроші, мірку-другу зерна, картоплі, борошна, полотна тощо, але обов’язково і шматочок воску. У випадку відмови, лавники ішли до наступної хати, але потім поверталися і приходили до того часу, поки, врешті-решт, не отримували чогось “на свічку”. Відмови були просто неможливі. За наказом цехмістера, збирачі насильно забирали святкову данину або замість неї конфісковували якусь річ у господарстві. Але в кінці ХІХ ст. побори відбувалися не так строго. Одні давали більше, інші – менше, а треті, при всій наполегливості збирачів, іноді нічого не давали, відповідаючи: “Нехай вам Бог дасть”.

Після збору коштів, продуктів і воску відбувався обряд урочистого перетоплення братських свічок (“роблення світла”) – свято на честь нової свічки. Ця церемонія відбувалася увечері напередодні свята на честь покровителя братства (цеху). Вона здійснювалася старшими майстрами (старшими братами). Менш відповідальні операції, наприклад подрібнення воску, проводили молодші майстри. Члени цеху забирали з церкви велику свічку, несли її до хати цехмістера і рубали на шматки. Віск складали в казан, додавали до нього заново зібраний віск і варили. Готову масу добре вимішували і виготовляли нову велику свічку (“ставник”) з новим фітелем і “ручні” свічки для всіх членів цеху (братства). Починаючи виготовляти свічку, промовляли: “Щоб Бог поміг поставити нову свічку на корені”. В результаті щорічного перетоплення, віск втрачав свій природний колір і робився чорним. Тому зверху свічку обкладали новим (жовтим) воском. Після виготовлення нової свічки влаштовувалася спільна учта [7, 94-96]. Братська свіча символізувада єдність цеху та зв’язок зі святим покровителем. На думку дослідника святково-обрядової культури епохи середньовічного міста В.Балушка, витоки культу середньовічних покровителів лежать у первісному суспільстві. Зважаючи на це, можна припустити, що й звичай виготовлення братської свічки має дуже давнє походження.

Звичаї цехових братств, які до кінця ХІХ ст. зберігалися в м. Степані на Рівненщині, дуже подібні до обрядових дійств під назвою “Свічки”, які відбувалися на Волинському Поліссі під час різдвяно-новорічних свят. Навіть період від Різдва до Нового року інакше, як “Свічки”, і не називали: “Як приходили Свічки то вже і не прєли, а тільки все з свічками. Хороше, весело було. А тепер прийдуть Свічки, то тільки в телевізор дивляться” [1]. Обрядодійство “Свічки”, як засвідчують інформатори, не переривалося і в роки війни: “За німця ми тоже збиралися” [3]. На Волинському Поліссі “Свічки” зберігалися до початку 60-х рр. ХХ ст. Так, Карпук Г.А., 1930 р.н., із с. Шацьк розповідала, що “Свічки” влаштовували ще в 1961 р. [5]. На середину ХХ ст. це обрядове дійство найповніше збереглося в селах Шацького району Волинської області.

Починалися “Свічки” від Степана (третій день Різдва). Дівчата, які брали участь в обрядодійстві, називалися “свічковими”. Вони об’єднувалися у групи по 4-6, іноді – 12 осіб, розділялися на пари й вирушали по домівках пасічників не тільки у своєму, а й у сусідніх селах. “Нас шисть дівчєт, більше не ходило. Дві дівчини йде на Мельники, дві – на Плоске, а – дві на Шацьк... Навіть кіньми батьки возили на Лобачі, на Кропивники” [1]. “А перед вуйною... дівчєт дванадцять нас було” [4]. У с. Шацьк, наприклад, було переважно чотири свічкових гурти.

Зайшовши до хати пасічника, дівчата мовчки, не промовивши жодного слова, сідали на лаву – своєрідне побажання аби бджоли в новому літі добре роїлися й осідали тільки на пасіці. “Зайдемо і шукаємо хутчій місця сісти, щоб пчоли садилися, бо як стоїм, то не дуже люблять хазяї. Все приказують: “Садітеся, дивчєта, садітеся”. А то вже ми знаємо, вже нам батьки сказали, як то робити” [1]. “...Бо як сядатимеш, то... рій не полетить далеко, а сядатиме дома. Матері вчили” [5]. Пасічники зустрічали дівчат з радістю і воску не шкодували. Як відзначають колишні учасники свічкових гуртів, “...тиї хазяї були дуже раді, що в них беруть віск для свічки до церкви” [1]; “Віск давали з радістю. То так як дарували. Він [пасічник] мусив дати, бо це ж на церкву. Ой давали. Бо то ж дар для Бога” [6]; “То було за честь. То ж на церкву. Благодать Богові. Дар такий робили” [5].

Прихід дівчат свічкових до хати пасічника був добрим знаком для господаря і бджолосімей. “Нам кажуть: Мусить то свичковиї? Ну, зараз дам воску. Віте першиї прийшли, зараз дам. Багато вас дивчаток? – Ні, тілько шисть, – відповідаємо. Ото саме добре, – каже той хазяїн. Якщо ми перши, дасть нам кружка. І такі ми раді, такі раді. – Щоб вам ті пчоли садилися, щоб мали, що давати, – дєкуємо. – Бувайте здорови! І йдемо додому. Вже й ті дивчєта поприходять. Хто тільки четвертинку несе, хто половинку. Хто скільки може дати” [1]. За воском ходили впродовж трьох днів – 9, 10 і 11 січня, однак одна і та ж пара дівчат ніколи не йшла двічі до одного пасічника.

^ Кожна дівчина виготовляла собі дві маленькі свічечки у воскових мисочках, загадуючи їх на себе та коханого. “В ночовки воду наливаємо, тиї свічечки з чащинками запалимо, по краєві ставимо і по воді ножиком так країмо і приговаруєм: “Любить не любить”. Которий хлопець дівчину любить, то та чащинка обийде, обийде і припливе до теї дівчини. А которий не любить – дівчина за ним, а він кругом... Ну і пускаємо по три рази кожная, а хлопци попид вікна заглєдують. А як впустим хлопців, то й собі так роблять” [5]. Якщо свічечки сходилися разом (“цілувалися”), то означало, що молоді поберуться, коли ж розійдуться, то з цієї пари не буде подружжя. Це ворожіння називалося “колотити свічки”. Іноді дівчата просто лили на воду розтоплений віск і по фігурках, що утворювалися, визначали, за кого вийдуть заміж. Різні варіанти ворожінь із воском та свічками характерні й для свята Андрія. В.Антонович відзначав, що ворожіння з воском вважалося в українців найбільш результативним. У період “Свічок” влаштовували й інші ворожіння, наприклад “крайки палати” [1]. Кожна дівчина виготовляла собі “тасьонку для підперезування” (пояс-крайка), яку мала виткати власноручно. “Тасьонки” скручували у невеликі пучечки і клали в решето, яке енергійно підтрясали: “Чия тасьонка перша з решета вилетить, та дівка і заміж найперше вискочить” [4]. Період ворожінь на Західному Поліссі тривав до “Щедрухи” (Василя).

Збираючись на святкові вечорниці, дівчата не тільки ворожили, але й співали колядки. У багатьох з них згадувались і свічки:

Ой в саду свіча палала,

Святий вечур, свіча палала.

З теї свічейки іскорка впала,

Святий вечур, іскорка впала.

З теї іскорки річейка стала... [2].

Або:

Ой рано, рано кури запіли,

Ой іще раніш молодець устав.

Ой коли вставав, три свічі зсукав.

При одній свічі ніжки обував,

При другій свічі личенько вмивав..,

При третій свічі коника сідлав... [2].

В один з передноворічних днів дівчата йшли до старших жінок або чоловіків і просили виготовити для них свічку. Зробити гарну свічку було не так то й легко, тому й були по селах і хуторах справжні майстри і майстрині, які ніколи не відмовляли, коли дівчата зверталися до них по допомогу. Приступаючи до виготовлення свічки, насамперед запалювали піч і над полум’ям розігрівали зібраний віск, який при цьому ставав м’який, а заодно й очищувався та освячувався через вогонь. Розігрітий віск клали на спеціальну гладеньку дошку і добре виминали: “Віск перед полум’єм м’єли, він робився м’єкшим і м’єкшим” [2]. “І та баба стара казала: “Мніте, дивчєта, виск, мніте” [1]. Коли віск був готовий, майстриня (майстер) сукала свічку. “Робили такого рівчика, туда клали кнота [гнота]. А кнота крутили з льону. Тільки не вельми грубого треба того кнота. Тоді як уставити кнота, розогріти трошку і тоді зліпати, зліпати. Скручувати на дошці гладкій. Руки вмочувати у воду, тоді віск робиться хороший. Хороша тая свичка, гладка” [2]. На запитання, чи виголошувала жінка, яка сукала свічку, якісь магічні слова або читала молитву, старожили відповідали: “Ні. Нічого. А ми стояли і дивилися. Всі ж не вміють такого робити. Ото й покликали таку бабу. Вона й прийшла та й зсукала свічку” [3].

Свічки намагалися робити якомога більшими – на скільки вистачало воску, зібраного у пасічників. “А воску назбираємо багато, то вона [жінка, яка сукала свічку] каже, щоб зоставили на другий рик. А ми кажемо, що як доживемо до другого року, то ще назбираємо. Бо ми ж молоді і нас багато, та й літ нам було по 14-15” [1]. Висота свічок сягала метра, а то й більше [10, 2].

Сторінки 1   2  
Коментарі до даного документу
Додати коментар