/  
 ДОКУМЕНТІВ 
20298
    КАТЕГОРІЙ 
30
Про проект  Рекламодавцям  Зворотній зв`язок  Контакт 

Русь. Малоросія. Україна., Детальна інформація

Тема: Русь. Малоросія. Україна.
Тип документу: Реферат
Предмет: Культура
Автор: фелікс
Розмір: 0
Скачувань: 658
Скачати "Реферат на тему Русь. Малоросія. Україна."
Сторінки 1   2  
ДНІПРОПЕТРОВСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ФАКУЛЬТЕТ СИСТЕМ ТА ЗАСОБІВ МАСОВОЇ КОМУНІКАЦІЇ

РЕФЕРАТ

з курсу “Історія української культури”

РУСЬ. МАЛОРОСІЯ. УКРАЇНА.

Студента гр. ЗЖ-98-1

Довженка Отара

Дніпропетровськ 2000

ВСТУП

Самоназва є важливим елементом функціонування кожного етносу, народу, нації. Від самоназви починається самоідентифікація людей, що належать до даної етнічної групи, усвідомлення ними їхньої відмінності від представників інших етносів. Для України, як землі, що була довгі століття загарбана, спаплюжена, позбавлена власної мови та культури, це питання особливо болюче. Адже як на історії зміни самоназв та офіційних назв українських земель, так і на теперішньому стані речей на цій царині помітний відбиток зверхньої та шовіністичної політики сусідних держав – імперій в минулому чи теперішньому.

Для націй, які, подібно до української, формуються з розпорошених етнографічних груп, що заселяють доволі велику територію, характерна поява та існування насамперед об'єднуючої, узагальнюючої самоназви, яка вказує на зв'язок між цими елементами і в перспективі стає назвою нації. В українській мові є навіть знущальна назва “тутешні”, яка стосується людей, що не знають, до якого народу відносяться – знають лише свою “малу батьківщину” (місцевість, район). До 19 а подекуди і до 20 століття такою об'єднавчою назвою для позбавлених державності українських територій була РУСЬ.

РУСЬ

Неоднозначність, суперечливість та напругу, що викликає в науці цей термін, ми бачимо з відповідного розділу в “Історії України” Наталії Полонської-Василенко:

“ У 8 столітті чужоземні джерела починають вживати для позначення населення південних українців, переважно племен полян та сіверян, назву “Русь”. З бігом часу вона дедалі більше поширюється і серед візантійських, і серед арабських письменників. Походження цієї назви являє найбільшу загадку історії України, яка до цього часу не може вважатися цілком вирішеною. У цьому питанні існує багато гіпотез. Головні з них такі:

Слово “Русь” - фінського походження (В. Татіщев, 1739 р. );

Хозарського (Еверс, 1814);

Угорського (Юргевич, 1867);

Литовського (Костомаров, 1860);

Єврейського (Барац, 1910);

Кельтського (Шелухин, 1929);

І дві найголовшіні теорії: варязьке та українське (слов'янське) походження.

Варязька теорія базується на припущенні, що “руссю” фіни називали одне з племен норманів-шведів. Нормани у 8-9 століттях почали походи на узбережжя Західної Європи. Вони жорстоко руйнували околиці, але іноді осідали і засновували держави. Так було у Франції (Нормандії), на о. Сицилії, згодом – в Англії. У той же час прийшли вони і до східної Європи, заволоділи Новгородом, а також пройшли різними шляхами в Україну і там заснували державу. Одним з доказів цієї теорії вважають те, що Константин Порфірородний подав назви Дніпрових порогів – “руські” і “слов'янські”. Перші близькі до північногерманських мов. У своїх творах він взагалі відрізняє “русів” та “слов'ян”. Другий аргумент – той, що фіни називали шведів “Rootsi”, та він не є переконливий, бо важко припустити, щоб для назви скандинавських варягів користувалися терміном з фінської мови. М. Грушевський розглядає ставлення справи у скандинавських сагах, що багато знають про Київ. У них ніколи не ототожнювали варягів з Руссю, Русь для них – чужа земля.

Навпаки, існує багато підстав, щоб вважати “Русь” назвою місцевого походження. Арабські письменники знали “Русь”. Ібн-Даста, географ і подорожник 10 століття, цитував старшого від себе письменника Джайхані, який оповідав про “Русію”. У “Словнику тюркських мов” Махмуда Аль-Кашгарі, складеному в 70-х роках 11 століття, подано мапу, на якій руси показани на північ від печенігів, а ще далі, на північ від них – слов'яни. У цьому розміщенні важливе відокремлення слов'ян-новгородців від русів-українців. Дуже цікаві відомості сповіщає “псевдо-Захарій”, сирійських письменник. У нього є виписка з сирійського документу 555 року про “Русь”: це, мовляв, рослий, могутній нарід”, який мешкав по Дінцю, на північний захід від Озівського моря, себто приблизно у Придніпров'ї. Ібн Хордадбех, начальних пошт Арабського халіфату, писав у 860 році в “Книзі шляхів та держав”, якою користувалися протягом 200 років, що “руси – плем'я з слов'ян”. Автор книги 983 року “Країни світу”, в якій він використовував джерела 9 століття, неперевершений щодо точності, описував країну Русь так: “Від неї на схід – печеніги, на південь – Дунай, на захід – слов'яни, на північ – пустеля. Південна і південносхідна її межа лежить від Дніпрової луки до гір Дінця та Дону”.

Таким чином, східні джерела не ототожнювали Русь зі скандинавами. Не ототожнювали і візантійські. Партіарх Фотій, з приводу нападу Руси на Царгород у 860 році, називав їх росами або скитами, а не варягами, яких греки знали добре. Ці уявлення сучасників, що мали відомості про Русь, знаходять підтвердження в топоніміці України. Назви притоки Дніпра – Рось, притоки Росі – Росава, Осколу – Рось, на Волині річка Роска, у гірлі Дону місто Росія. Тож назви “Русь”, “Рос” вживали виключно для позначення України.

За пізніших часів термін “Русь” стосували переважно до Київського князівства, і він деякою мірою був синонімом Київщини. У 11-13 століттях літописи строго відокремлювали Русь – Київське князівство – від інших князівств. “Поїхати на Русь” означало поїхати на Київщину. Під 1149 роком Новгородський літопис записав: “иде архиепископ Новгородскький Нифонт в Русь”, себто в Київ. Року 1165 Новгородський літопис (третій) зазначає ще точніше: “ходи игумен Юрьевський (новгородського манастиря). . . в Русь, в Киев град”. Таке було розуміння слова “Русь” і в Суздальщині. Року 1180 Суздальський літопис нотував: “иде князь Святослав с половці погані, с черниговці із Русі на Суздаль”. Року 1155 пише Іпатіївський літопис: “Юрій Володимирович. . . іде із Суздаля на Русь і приде Києву”. Ще характеристичніший вираз того самого літопису стосовно столиці Суздальської землі Володимира: “До Володимира приходили купці із Царгорода, от іних стран, із Русской землі. . . “. Руська земля поставлена між Царгородом та Латинським заходом.

Термін “Русь” не поширився на північні землі навіть тоді, коли Київська держава охопила їх. Навпаки, цей термін дуже довгий час вживався у Західній Україні, в топоніміці Прикарпаття і Закарпаття. “

Н. Полонська-Василенко, не будучи войовничою прибічницею слов'янського походження назви “Русь”, все-таки наводить вагомі факти на доведення саме цієї точки зору. Натомість автор “Повісті минулих літ” – найдавнішого східнослов'янського літопису – наводить таку версію походження Русі:

“У рік 852 стала називатися наша земля Руською землею. У рік 859 варяги, приходячи із замор'я, брали данину з чуді, і з словен, і з мері, і з весі, і з кривичів. А хозари брали з полян, і з сіверян, і з в'ятичів. Брали по білій вивериці з диму. У рік 862 вигнали чудь, словени, кривичі і весь варягів за море, і не дали їм данини, і стали самі в себе володіти. І не було в них правди, і встав рід на рід, і були усобиці в них, і воювати вони між собою почали. І сказали вони: “Пошукаємо самі собі княщя, який би володів нами і рядив за угодою, по праву”. Пішли вони за море, до варягів, до русі. Бо так звали тих варягів – русь, як ото одні звуться свеями, а другі – норманами, англами, інші – готами, отак і ці. Сказали русі чудь, словени, кривичі і весь:”Земля наша велика і щедра, а порядку в ній нема. Ідіть-то княжити і володіти нами. І вибралося троє братів із родами своїми, і з собою всю узяли русь. “

Отже, норманістський дух панував і в часи написання “Повісті минулих літ”... На підставі ціього уривку ряд німецьких учених, зокрема Готліб Байєр, Герхард Міллер та Август-Людвіг Шльоцер, що служили в Росії в 18 столітті, розвинули норманську теорію. В ній доводилося, що Київську Русь заснували варяги – германо-скандинавська народність, відома на заході як вікінги, або нормани. Підкреслювання важливості германських впливів та натяки на нездантість слов'ян створити власну державу викликали обурення Михайла Ломоносова, який написав гнівну відповідь німцям, доводячи першочергову роль слов'ян у стоворенні Русі.

Як бачимо, питання норманського/слов'янського походження Русі перейшло з наукової та історичної у національно-антогоністичну площину. Для вкрай германізованої Московії 18 століття подібна реакція Ломоносова була скорше патріотичним обов'язком – виступом залишків власне російської культури прости кінцевого засилля німецької. Але протягом 18, 19 і початку 20 століття переважна більшість західних і ряд російських істориків схилялися все-таки на бік норманської теорії. З-поміж її противників слід виділити двох значних вчених: М. Грушевського та М. Костомарова. Більшовицька ідеологія оголосила справжню війну норманській теорії, назвавши її політично шкідливою, а першим ворогом радянської Русі виставивши Нестора-літописця, що неправдиво описав виникнення Русі.

Сторінки 1   2  
Коментарі до даного документу
Додати коментар