/  
 ДОКУМЕНТІВ 
20298
    КАТЕГОРІЙ 
30
Про проект  Рекламодавцям  Зворотній зв`язок  Контакт 

Біографія І.Франка, Детальна інформація

Тема: Біографія І.Франка
Тип документу: Реферат
Предмет: Література
Автор: фелікс
Розмір: 0
Скачувань: 2468
Скачати "Реферат на тему Біографія І.Франка"
Сторінки 1   2  
Із українських письменників досі появилися тільки деякі оповідання Винниченка* (ч. 32, “Купля и др. рассказы”), Мартовича* (ч. 351, “Войт и др. рассказы”), Кобилянської* (ч. 406, “Аристократка и др. рассказы”) і моя, якої титул наведено вище. Добрим російським звичаєм видання виходить без повідомлення і якого-будь відшкодування автора; мабуть, девіз московського товариства “Польза” треба би докладніше висловити “Собственная польза”.

Не входячи в оцінку сих перекладів, я зупинюся трохи довше над вступною розвідкою сеї книжечки, за яку взагалі вдячний шановному її авторові, але в якій, проте, він допустив немало такого, що мені видається потрібним спростувати або доповнити. Автор попробував дати в своїй передмові російській публіці короткий та популярно написаний нарис мого життя та характеристику моєї літературної діяльності,— наукової він лише доторкнувся,— а що з наших галичан досі ніхто не здобувся навіть на таку характеристику, то я передаю тут передмову д. Войташев-ського в перекладі на нашу мову, переплітаючи його текст своїми увагами та споминами.

“Ім'я Івана Франка відоме кождому письменному українцеві як у Галичині, так і у нас у Росії. Його по справедливості можна вважати одним із найталановитіших українських письменників. Своєю довголітньою літературною, науковою та публіцистичною діяльністю він здобув собі європейський розголос. Родився Іван Франко в р. 1856 в Нагуєвичах, селі Дрогобицького повіту в Галичині. Його отець, простий селянин, відзначався одвертнм характером, глибоко поетичною душею і гостинністю, за що тішився загальною симпатією своїх односельчан. Ті благородні прикмети Яня Франка унаслідив від нього також його син. Розуміючи значення науки в житті, Яць Франко не пожалував своїх убогих засобів і постарався дати синові якнайкращу освіту”.

До сього уступу можу додати тільки запитання, відки автор міг знати, що в мого вітця була глибоко поетична душа? Розуміється, в його житті було не без того, що можна назвати поетичними моментами, але від сього ще далеко до поетичної вдачі. Я затямив свого вітця дуже мало, бо він умер, коли я мав ледве 7 літ. Що він тішився загальною симпатією між селянами не тільки свого, але також деяких сусідніх сіл, особливо Ясениці Сільної, відки мав другу жінку, мою матір, з роду Кульчицьку, і Унятич, се завдячував головно тому, що був як на ті часи дуже добрим ковалем.

“Початкові науки Івана Франка розпочалися в сільській школі (треба додати — не в Нагуєвичах, де від нашого помешкання на т[ак] зв[аній] Горі до школи було дуже далеко, але в Ясениці Сільній, де я у свого вуйка, брата моєї матері, письменного селянина, прожив два роки), коли йому було всього лише 6 літ. Тут він за 2 роки навчився читати й писати по-руськи, по-польськи (автор не знати чи навмисно, чи через помилку пише: “по-русски”, у відрізненні від попереднього “по-українськи”, себто по-російськи, що очевидно для галицької школи не має ніякого значення) і по-німецьки; німецький язик у ту пору був обов'язковий, бо школи в Галичині до р. 1868 служили германізаційній системі, так, як тепер служать полонізації”.

До остатнього речення сього уступу треба додати, що сільська школа в Ясениці Сільній у ту пору була трохи інакше організована, як школа в Нагуєвичах, у якій не подавано ані польської, ані німецької мови, а зате більше подавано церковнослов'янської мови та церковного співу.

Се знаю тому, що, скінчивши другий рік у ясєницькій школі, я потім ще кілька тижнів ходив до школи в Нагуєвичах і мав нагоду відчути її відмінну організацію.

“Не радісно споминає Іван Франко про ті перші роки своєї науки, але ще тяжчі спомини лишилися в нього про дрогобицьку нормальну школу о[тців] василіан*, до якої він учащав протягом дальших 4 літ. Гімназіальні роки також не були ясною плямою на темнім тлі тодішньої невеселої шкільної дійсності. А наскільки ненормальною і дикою була тодішня галицька школа, бачимо ясно із Франкових оповідань із його шкільних літ. Майже всі ті оповідання мають автобіографічний характер. Дике знущання над особами дітей, ненастанне биття лінійками та різками, повне неуцтво у науці та безсовісне хабарництво панів педагогів, ось сумна шкільна дійсність. Досить тільки прочитати оповідання “Олівець”, “Отець гуморист” та “Schoen-Schreiben”, аби зрозуміти, якими страховищами віяло від тої дійсності”.

Можу тільки пожалкувати, що автор того уступу поквапився вивести з моїх оповідань, що мають попри автобіографічну основу все-таки переважно психологічне та літературне, а не історичне та автобіографічне значення. Коли б він був задав собі труду перед писанням свого нарису запитати мене про враження моїх шкільних літ, то був би дізнався, що ті літа, поминаючи деякі неприємні епізоди, все-таки були радісними літами моєї молодості, що між моїми вчителями з василіанської школи я з приємністю можу згадати імена молодого монаха Крушельницького, що вчив нас у II кл[асі], о[тця] кат[ехита] Красицького, о[тця] ігумена Барусевича і пізнішого ігумена о[тця] Немиловича, талановитого проповідника, а також старенького вчителя т[ак] зв[аної] “штуби”, то є 1 класи, русина Чернигевича, одинокого світського вчителя, що дослужив у тій школі до своєї смерті і який для непослушних та галасливих дітей у своїй класі не мав тяжчої кари, як поколоти їх по чолі своєю неголеною бородою. Для хронологічної точності додам, що у василіанській школі пробув я не чотири, а три роки, вступивши відразу по приході з села до другої класи. Значно приємніше і свобідніше було гімназіальне життя, в якім я завдяки особливо деяким талановитим учителям здобув основну як на ті часи шкільну освіту, а, йдучи постійно щодо поступу в науках між першими в класі (на матуральнім свідоцтві я мав із усіх шкільних предметів ноту “відлично” (celuj\x0105cy, vorzueglich) і того неприємного почуття, що називається школярською тремою і не раз доводить молодих школярів аж до самовбийства, я не зазнавав майже ніколи. Розуміється, що про “хабарництво”, про яке згадує автор росіянин, у нас ані у василіанській, ані гімназіальній школі не було навіть ніякої думки; натомість дуже часто відносини між учениками а вчителями бували дуже приятельські, майже товариські.

“Але всі ті страховища передреформової школи не могли вбити в молодім Франку його любові до науки, до книжок. Чого не могла дати йому школа, се здобуває він власними змаганнями через самоосвіту. Не задовольняючися скупим засобом шкільних бібліотек, він видає всі свої ощадності на купування книжок та журналів, і під конець гімназіальної науки у нього зложилася вже досить порядна власна бібліотека. Він основне познайомився не тільки з рідною українською літературою, але також із російською, польською та заграничною. Знання заграничних язиків дало йому можність читати найкращі твори європейських класиків у оригіналах. З нього виробляється знавець і тонкий цінитель художньої літератури. Мабуть, під впливом класичних взірців у нього дуже вчасно пробудилося бажання спробувати своїх власних сил на літературнім полі. Ще в часах гімназіальних студій він подав до друку кілька своїх віршів, а приїхавши до Львова 1875 р., аби вступити на університет, привіз із собою багато віршів, оповідань, перекладів і т. п.”

Російський автор, згадуючи про “дореформенну” школу, має на думці, очевидно, російські школи часів царя Николая; сей тип шкіл не має нічого спільного з тим типом галицької гімназії, який виробився в Галичині на німецькій основі і давав, крім науки класичних язиків, також основне знання німецької мови, всесвітньої історії, природничих наук, фізики та математики, чого російські гімназії не дають й досі. Згадуючи про невелику бібліотеку, яку я здужав зложити ще за гімназіальних часів (дві шафи книжок), автор говорить про якісь ощадності (“сбережения”), за які я буцімто купував книжки та журнали. Ніяких таких ощадностей у мене, що жив тими віктуалами, які привезено мені з дому, і мало що заробив приватними лекціями, не було. Грошей у мене аж до осьмої класи, в якій я одержав стипендію, було звичайно дуже мало, а книжки я переважно одержував від товаришів за те, що вироблював письменні задачі. Я міг зробити протягом одного дня, не занедбуючи власної науки, 5 або й більше задач на одну тему, і всі так відмінні одна від другої, що вчитель не пізнав, що се чужа, а не ученнкова робота.

Щодо творів російського письменства, то вони в тих часах по галицьких провінціальних містах трафлялися дуже рідко; в моїй бібліотеці був, здається, всього тільки один том поезій Хомякова*. На російські твори та російські часописи тодішня шкільна власть гляділа з великим підозрінням. За одну одержану з пошти посилку кількох чисел “Московских ведомостей”* прогнано з дрогобицької гімназії ученика Осипа Маркова, якому таким способом шкільна власть звихнула кар'єру на ціле життя.

“Прибувши до Львова, столиці краю, Іван Франко весь віддався літературі, не перестаючи рівночасно самоосвітою доповняти своє знання у всіх галузях науки. Університетським студіям він присвячує зглядно мало часу, і для того не одержує звичайного ученого ступеня. Тільки по многих літах, у 90-х роках, він одержав степень доктора, на те, аби мати право поставити свою кандидатуру на професора української мови та словесності в Львівськім університеті. І, невважаючи на те що тоді він уже мав за собою многолітню літературну та наукову діяльність і як письменник та учений заслужив собі загальне признання, кафедри йому все-таки не пощастило дістати, тому що сього не захотіла шовіністично настроєна польська професура, в якої руках міститься фактично розпоряджування університетом”.

Сей уступ оповідання російського автора повний недокладностей та непорозумінь. На університет у Львові, невважаючи на потребу заробляти дещо письменською працею, я ходив досить пильно, робив колоквії з руської мови та словесності, написав латинською мовою для семінарія класичної філології розвідку про Лукіанові “Розмови богів"*. Ніякого ученого ступеня фреквенція університету сама собою не дає, а треба по скінченні 4 літ робити або учительський, або докторський екзамен. Мої університетські студії перервав політичний процес 1877—1878 р., після якого я все-таки продовжав ті студії ще кілька курсів. А змушений віддатися журналістиці, я аж 1893—1894 р. докінчив університетські студії у Відні, де й одержав ступінь доктора філософії. Одержав я його не на те тільки, аби мати право кандидувати на університетську кафедру, але головно для того, аби мати законну наукову кваліфікацію на дальше життя. По смерті проф.Омеляна Огоновського я справді, хоч і не маючи надії на осягнення професури, габілітувався у Львові на доцента і видержав габілітаційний екзамен з відзначенням, але доцентури не одержав — не через шовінізм професорської колегії Львівського університету, яка сама не має власті рішати про такі справи, а для мене особисто була навіть прихильно настроєна, але через veto політичної власті, а власне тодішнього намісника гр[афа] Казимира Баденія*.

“При інших, ліпших умовах, коли би Франко був членом незалежної свобідної нації, він, може, дійшов би до найвищих учених ступенів, був би признаний офіціальними науковими інституціями і мав би забезпечене матеріальне становище, що дало би йому можність свобідно віддатися рідній літературі та науці. Але притиснений тяжкими політичними відносинами, він по многолітніх трудах для загального добра, признаний і поважний усіми, лишається непризнаним офіціальною наукою, терпить нужду і все своє життя бореться з матеріальним недостатком”.

До сих слів мушу завважити лише стільки, що в Австрії і взагалі в цивілізованім світі нема офіціальної науки, а є тільки офіціальні наукові інституції. На моє матеріальне положення політичні відносини, крім непризнання мені права викладання на університеті, не мали ніякого впливу, а щодо признання з боку земляків, то досить буде вказати хоч би на “Історію української літератури” С. Єфремова*, в якій ані про мої найвизначніші літературні твори, ані про мою наукову та публіцистичну діяльність нема навіть згадки.

“А яким невтомним робітником був Ів. Франко на полі рідної літератури, видно хоч би з одного реєстру його літературних праць. В день 25-літнього ювілею його літературної праці в році 1899 його почитателі вручили йому великий том (властиво маленьку книжечку!) на 250 ст. друку, що містив реєстр його писань і тих видань, у яких вони були друковані. Літературний талант Ів. Франка незвичайно різнообразний. Він пише вірші, поеми, оповідання, драми, коляди, перекладає чужомовних класиків пише критичні та публіцистичні статті, наукові досліди з історії української літератури й мови, слов'янської філології і багато дечого іншого.

Але гаряча, палка натура письменника не задовольняється сферою самої чистої штуки. Вийшовши з самих глибин народу, провівши всю свою молодість серед бідного бездольного люду, він не міг не бачити і не відчути його болів та терпінь. Дуже вчасно він взявся до поважного досліду економічних та соціальних наук і зацікавився політикою. А що все політичне життя Галичини знаходилося і ще й досі в значній мірі знаходиться в руках реакційної, з визиску живучої польської шляхти, то природна річ, що кождий суспільний, а тим більше український політичний діяч, який стає в обороні робучої верстви, дуже скоро дізнає на собі тяжкого утиску її панування. Як один із основателів і проводирів української радикальної партії в Галичині Ів.Франко три рази діставався до в'язниці, де терпів неправдоподібні муки. Страшні тюремні порядки і звіряче поводження з в'язнями він описав у своїх творах “Панталаха”, “На дні”, “До світла” і ін. Але в'язниця не злякала Франка і він не ухилився від політичного життя. Своєю невтомною і плодючою суспільною діяльністю він здобув собі любов і довір'я народних мас. Його вибрано послом до австрійського парламенту, але в виборчій комісії політичні противники безсовісно покрали в нього голоси і при обчисленні він сказався переголосованим”.

Не все докладно у сьому уступі. Всі три мої арештування мали місце перед повстанням радикальної партії та радикального людового руху. Не можу сказати, аби тюремне життя, представлене в моїх оповіданнях, було повне якихсь “невероятных мучений”. Найліпший образ того життя, на мою думку, знайде читач у моїх “Тюремних сонетах”.

“Позбавлений можності заступати народні інтереси з парламентарної трибуни, І. Франко з тим більшою енергією взявся до літературної та публіцистичної праці. Його гарячі, повні одушевлення та запалу публіцистичні статті появлялися не тільки на сторінках українських, але також многих заграничних видань. Він був співробітником українських видань: “Діло”*, “Зоря”, “Літературно-науковий вісник”*, російських: “Северный курьер”*,“Киевская старина”*, польських: “Gtos”*, “Kurjer Lwowski”*, “Praca”*, “Prawda”*, “Kraj”*, чеського: “Slovansky Prehied”*, німецьких; “Zeit”*, “Arbeiter Zeitung”* (автор додає ще безпідставно “Nene Freie Presse”*, до якої я не писав нічого). Так проявляється суспільно-політична діяльність письменника.

l

n

n

н боліє над долею бідного, темного та безпомічного хлібороба (“Навернений грішник”, “Яць Зелепуга” і ін.), визискуваного та беззахисного робітника (“Борнславські оповідання”), переслідуваного, голодного народного вчителя (“Учитель”), виступає в обороні жіночої емансипації (“Маніпулянтка”), терпить за зневажену і оскорблену в своїй людській гідності проститутку (“Чи вдуріла?”) і з незвичною силою передає муки нещасної жертви обманеної любові (“Сойчине крило”) і т. ін.”

Можу бути вдячним авторові за добру волю увійти в інтенції моїх творів, але мушу сказати, що його погляди на ті твори майже скрізь не трафляють у дійсні мої інтенції. Оповідання “Навернений грішник” і “Яць Зелепуга” зовсім не боліють над долею галицько-руського хлібороба, але належать до циклу бориславських оповідань і малюють психологічні проблеми, які повстають при зіткненні хліборобського життя з силою капіталізму. Народний учитель у моїй комедії “Учитель” зовсім не голодний, оповідання “Маніпулянтка” зовсім не проповідь жіночої емансипації, драматична сценка “Чи вдуріла?” зовсім не жадне “страдание”, так само як оповідання “Сойчине крило” передає зовсім не жадні “страдания несчастной жертвы обманутой любви”, але малює власне тип чоловіка по-своєму щасливого.

“Покривджені, визискувані та поневолені — ось герої більшої часті його віршів, драм, оповідань і повістей, їх образи, їх життя і терпіння, описані ярко, правдиво і високоартистично, будять у серці читача чуття глибокої симпатії і любові до всіх тих нещасних, пробуджують ум і визивають гарячий протест проти всякого насильства, визиску і проти всякої неправди”.

На жаль, отся загальна характеристика зовсім неправдива, бо героями моїх творів майже ніколи не бувають люди зовсім темні і безпомічні, а коли ті твори будять симпатію для них у читачів, то певно не за їх терпіння, а за їх .життєву енергію, розум і чуття, яке вони проявляють у життєвій боротьбі. Осуди автора шаблонові, повторяють утерті фрази російської критики, але не свідчать про власне зрозуміння та відчуття того, що головне в моїх писаннях.

“Стоячи в своїх творах за високі ідеали людськості, протестуючи проти всякої неправди і розкриваючи всі ненормальні сторони життя, Ів. Франко разом із тим не перестає бути правдивим художником, а його твори являються взірцями високоартистичної творчості”.

І знов мушу сказати, що метою моїх творів зовсім не буває саме розкривання ненормальностей життя, але поперед усього віднаходження поезії та краси в тім нормальнім житті, яке складається у людей різних верств, і віднаходження поривів та змагань до поправи того життя.

Життєпис

Сторінки 1   2  
Коментарі до даного документу
Додати коментар