Суспільні інформаційні відносини – об’єкт кримінально-правової охорони і захисту: кримінолого-когнітологічні аспекти, Детальна інформація
Суспільні інформаційні відносини – об’єкт кримінально-правової охорони і захисту: кримінолого-когнітологічні аспекти
Зміст | Журнал
Суспільні інформаційні відносини – об’єкт
кримінально-правової охорони і захисту:
кримінолого-когнітологічні аспекти
В.Д. Гавловський, В.С. Цимбалюк
Кримінально-правовий захист та охорона суспільних інформаційних відносин визначено у чинному інформаційному законодавстві України і здійснюється на державному рівні. Порушення законодавства України про інформацію передбачає настання дисциплінарної, цивільно-правової, адміністративної, а також кримінальної відповідальності (Закон України “Про інформацію”).
Передбачивши відповідальність за порушення інформаційного законодавства у ч. 2 ст. 47 Закону України “Про інформацію” законодавець визначає диспозиції правопорушень, але не вказує, який саме вид відповідальності передбачено за скоєння зазначених правопорушень (дисциплінарної, цивільно-правової, адміністративної або кримінальної).
Аналогічним способом сформульовано положення, що стосується порушення норм спеціального законодавства у сфері суспільних інформаційних відносин — щодо захисту інформації в автоматизованих системах. У статті 17 Закону України “Про захист інформації в автоматизованих системах” зазначено, що особи, винні у порушенні порядку і правил захисту оброблюваної в автоматизованих системах інформації, несуть не тільки дисциплінарну, адміністративну, матеріальну, але й кримінальну відповідальність згідно з чинним законодавством України, як вже зазначалося вище.
Виходячи з техніки правотворності, законодавцю за принципом гіперзв’язку необхідно звернутися безпосередньо до кримінального законодавства. З’ясування кримінально-правових аспектів сутності та змісту злочинів у сфері суспільних інформаційних відносин, у тому числі комп’ютерних злочинів, відповідно до законодавства України слід здійснювати, виходячи із загальних положень кримінального законодавства, основою якого є Кримінальний кодекс України, прийнятий 5 квітня 2001 р. (далі — КК).
Відповідно до п. 1 ст. 1 КК України визначено завдання Кримінального кодексу в нашій країні: КК України має своїм завданням правове забезпечення охорони прав і свобод людини і громадянина, власності, громадського порядку та громадської безпеки, довкілля, конституційного устрою України від злочинних посягань, забезпечення миру і безпеки людства, а також запобігання злочинам.
Для здійснення цього завдання Кримінальний кодекс України визначає, які суспільно небезпечні діяння є злочинами та які покарання застосовуються до осіб, що їх вчинили [1].
Важливим аспектом стосовно з’ясування суті кримінального права є усвідомлення підстав кримінальної відповідальності, що визначено у ст. 2 КК. Пункт 1 цієї статті визначає такі підстави кримінальної відповідальності: підставою кримінальної відповідальності — вчинення особою суспільно небезпечного діяння, яке містить склад злочину, передбаченого цим Кодексом.
Виникає питання відносно ставлення до деліктних диспозицій, визначених у спеціальному законодавстві, в окремих законах, що виступають за системоутворюючі щодо окремих сфер інформаційних правовідносин. Теорія кримінального права оперує таким методом правового регулювання стосовно з’ясування сутності окремих понять та категорій, що вживаються у кримінальному законодавстві, як відсилання до іншого законодавства (так званий метод правового гіперсистемного зв’язку).
Проаналізувавши положення ст. 2, а також статей Особливої частини КК, можна дійти висновку, що не у всіх нормах, де визначено склад злочинів, зазначено засоби їх вчинення та предмети злочинного посягання. Для кримінально-правової характеристики суспільно небезпечних діянь це не завжди є важливим, адже кримінальне законодавство, за аналогією до всього законодавства, захищає і охороняє через відповідні соціальні та державні інституції суспільні відносини.
Проте специфіка суспільних відносин може об’єктивно проявлятися через способи, методи та засоби їх реалізації. Але предметів, методів, способів і засобів об’єктивно існує дуже багато. Виникає питання, чи потрібно їх визначати у диспозиціях діянь, що містять ознаки злочину? Законодавець визначає специфіку суспільних відносин, а звідси — і спеціальні норми (їх диспозиції) через правосвідомість: звичаї, традиції. На наш погляд, зазначений підхід необхідно змінити, тому що виникнуть кримінальні норми, які з часом будуть називати “мертвими” або “нормами дрімаючої прерогативи”. Можливо, у майбутньому, законодавцю за необхідності виділення специфіки якихось кримінальних деліктів (криміналізації правовідносин) краще буде пригадати, що КК містить не тільки Особливу, але й Загальну частину, визначивши в ній загальні положення щодо специфіки суспільних відносин (зокрема, методів, засобів, способів, предметів злочинного посягання) за універсальні, застосовуючи їх до кваліфікації злочинів, передбачених в Особливій частині. Таку практику у КК вже визначено. Саме зазначений підхід до правотворення має у кримінальному законодавстві не тільки кримінально-правове значення, але й кримінологічне, зокрема, у контексті кримінальної статистики — державної статистики стосовно обліку злочинів.
Слід звернути увагу на ту обставину, що правотворення нових деліктів в Особливій частині КК може призвести до негативного явища, що набуло на практиці правозастосування назви “планування злочинності”. Це стає реальним, коли приховування вчинення окремих суспільно небезпечних тяжких злочинів можливе через більш м’яку кваліфікацію діянь.
Методи, засоби, способи та предмети злочинного посягання можуть розглядатися як визначальні, за певних обставин виступати кваліфікуючими у характеристиці злочинів. В іншому разі вони можуть розглядатися як несуттєві (альтернативні), як такі, що не впливають на характеристику суспільно небезпечного діяння, яке кваліфікується за злочин. У зв’язку із зазначеним інформація, автоматизовані комп’ютерні системи, яким у суспільних відносинах кримінальне законодавство забезпечує охорону, можуть виступати за предмет вчинення злочину та предмет злочинного посягання: бути безпосереднім (прямим) чи опосередкованим предметом злочину.
Слід звернути увагу на деякі спеціальні принципи, що містяться у КК. У пункті 3 статті 3 КК подається кримінально-правовий принцип стосовно того, що злочинність діяння, а також його караність та інші кримінально-правові наслідки визначаються тільки цим Кодексом. У пункті 4 статті 3 КК подається такий кримінально-правовий принцип — “застосування закону про кримінальну відповідальність за аналогією заборонено”. Реалізація цього принципу на практиці, з точки зору когнітологічного аспекту, може зазнати значних труднощів щодо його розуміння. Теорія права знає дві аналогії: Права і Закону. Яку саме аналогію обрав законодавець? Як приклад, необхідно звернутися ще раз до основ спеціального інформаційного законодавства України.
На наш погляд, якщо у системоутворюючому спеціальному законі сфери суспільних відносин існують посилання на кримінально-правовий захист, то його норми можуть застосовуватися за принципом аналогії законів. Якщо ж таких посилань немає, тоді зазначені закони повинні бути доповнені відповідними статтями. За альтернативний варіант стосовно зазначеного роз’яснення повинен дати Конституційний Суд України у порядку, визначеному законодавством.
У пункті 5 статті 3 КК визначається, що закони України про кримінальну відповідальність повинні відповідати положенням, що містяться у чинних міжнародних договорах, згоду на обов’язковість яких надано Верховною Радою України. Визначивши це, у той самий час законодавець не уточнює, яким чином співвідносити положення КК зі спеціальним законодавством, зокрема з інформаційним, у якому існують гіперпосилання на кримінальне законодавство.
Для з’ясування сутності кіберзлочинів (комп’ютерних злочинів, злочинів у сфері застосування комп’ютерних інформаційних технологій) слід визначити сутність загального поняття злочину. У пункті 1 статті 11 КК дається загальне поняття злочину: “злочином є передбачене цим Кодексом суспільно небезпечне винне діяння (дія або бездіяльність), вчинене суб’єктом злочину”.
Враховуючи важливість суспільних інформаційних правовідносин в умовах інформатизації, формування інформаційного суспільства у всьому світі і в Україні, законодавець у новому КК виділив зазначені суспільні відносини в окремий, умовно автономний родовий об’єкт кримінально-правового захисту та охорони. Це знайшло відображення в Особливій частині КК (Розділі XVI. Злочини у сфері використання електронно-обчислювальних машин (комп’ютерів), систем та комп’ютерних мереж).
У статті 361 КК визначено основний вид таких злочинів — незаконне втручання в роботу електронно-обчислювальних машин (комп’ютерів), систем та комп’ютерних мереж. У статті 362 КК визначено такий вид комп’ютерних злочинів, як викрадення, привласнення, вимагання комп’ютерної інформації або заволодіння нею шляхом шахрайства чи зловживання службовим становищем. Порушення правил експлуатації автоматизованих електронно-обчислювальних систем за злочин визначено у ст. 363 КК.
Зазначений перелік статей, у яких інформація та автоматизовані комп’ютерні системи можуть бути предметом злочинного посягання чи засобом вчинення злочину, не можна вважати вичерпним.
Комп’ютерна інформація як предмет злочинних посягань може розглядатися і в інших видах злочинів, родові і безпосередні ознаки яких визначено у статтях різних розділів Особливої частини КК.
У дослідженні кіберзлочинності, на наш погляд, існує проблема визначення засобу чи способу вчинення злочину у середовищі такого соціотехнічного явища, як Internet, у зв’язку з чим знову виникає питання застосування аналогії стосовно співвідношення змісту понять.
На наш погляд, цей аспект має стати об’єктом правового регулювання на рівні законодавства за аналогією з друкованими засобами масової інформації — телебаченням, радіомовленням — і знайти відображення у майбутньому Проекті кодексу про інформацію, якщо розглядати Internet за ЗМІ.
Згідно з Розділом І Конституції України (Загальні засади), зокрема ст. 17, захист суверенітету і територіальної цілісності України, забезпечення її економічної та інформаційної безпеки є найважливішими функціями держави, справою всього Українського народу [2]. У зв’язку з цим як складова національної безпеки інформаційна безпека визначена окремим родовим об’єктом кримінального права. Одним з об’єктів інформаційної безпеки людини, суспільства, держави є державна таємниця. Суспільні правовідносини стосовно цього аспекта регулюються законами України “Про інформацію”, “Про державну таємницю”.
Кримінально-правова охорона та захист інформації, що має статус державної таємниці, знайшла відображення у Розділі І Особливої частини КК — Злочини проти основ національної безпеки України. Крім Розділу І Особливої частини КК, кримінально-правовий захист та охорона суспільних відносин щодо державної таємниці здійснюється також на підставі положень Розділу XIV Особливої частини КК — Злочини у сфері охорони державної таємниці, недоторканності державних кордонів, забезпечення призову та мобілізації.
Суспільні інформаційні відносини – об’єкт
кримінально-правової охорони і захисту:
кримінолого-когнітологічні аспекти
В.Д. Гавловський, В.С. Цимбалюк
Кримінально-правовий захист та охорона суспільних інформаційних відносин визначено у чинному інформаційному законодавстві України і здійснюється на державному рівні. Порушення законодавства України про інформацію передбачає настання дисциплінарної, цивільно-правової, адміністративної, а також кримінальної відповідальності (Закон України “Про інформацію”).
Передбачивши відповідальність за порушення інформаційного законодавства у ч. 2 ст. 47 Закону України “Про інформацію” законодавець визначає диспозиції правопорушень, але не вказує, який саме вид відповідальності передбачено за скоєння зазначених правопорушень (дисциплінарної, цивільно-правової, адміністративної або кримінальної).
Аналогічним способом сформульовано положення, що стосується порушення норм спеціального законодавства у сфері суспільних інформаційних відносин — щодо захисту інформації в автоматизованих системах. У статті 17 Закону України “Про захист інформації в автоматизованих системах” зазначено, що особи, винні у порушенні порядку і правил захисту оброблюваної в автоматизованих системах інформації, несуть не тільки дисциплінарну, адміністративну, матеріальну, але й кримінальну відповідальність згідно з чинним законодавством України, як вже зазначалося вище.
Виходячи з техніки правотворності, законодавцю за принципом гіперзв’язку необхідно звернутися безпосередньо до кримінального законодавства. З’ясування кримінально-правових аспектів сутності та змісту злочинів у сфері суспільних інформаційних відносин, у тому числі комп’ютерних злочинів, відповідно до законодавства України слід здійснювати, виходячи із загальних положень кримінального законодавства, основою якого є Кримінальний кодекс України, прийнятий 5 квітня 2001 р. (далі — КК).
Відповідно до п. 1 ст. 1 КК України визначено завдання Кримінального кодексу в нашій країні: КК України має своїм завданням правове забезпечення охорони прав і свобод людини і громадянина, власності, громадського порядку та громадської безпеки, довкілля, конституційного устрою України від злочинних посягань, забезпечення миру і безпеки людства, а також запобігання злочинам.
Для здійснення цього завдання Кримінальний кодекс України визначає, які суспільно небезпечні діяння є злочинами та які покарання застосовуються до осіб, що їх вчинили [1].
Важливим аспектом стосовно з’ясування суті кримінального права є усвідомлення підстав кримінальної відповідальності, що визначено у ст. 2 КК. Пункт 1 цієї статті визначає такі підстави кримінальної відповідальності: підставою кримінальної відповідальності — вчинення особою суспільно небезпечного діяння, яке містить склад злочину, передбаченого цим Кодексом.
Виникає питання відносно ставлення до деліктних диспозицій, визначених у спеціальному законодавстві, в окремих законах, що виступають за системоутворюючі щодо окремих сфер інформаційних правовідносин. Теорія кримінального права оперує таким методом правового регулювання стосовно з’ясування сутності окремих понять та категорій, що вживаються у кримінальному законодавстві, як відсилання до іншого законодавства (так званий метод правового гіперсистемного зв’язку).
Проаналізувавши положення ст. 2, а також статей Особливої частини КК, можна дійти висновку, що не у всіх нормах, де визначено склад злочинів, зазначено засоби їх вчинення та предмети злочинного посягання. Для кримінально-правової характеристики суспільно небезпечних діянь це не завжди є важливим, адже кримінальне законодавство, за аналогією до всього законодавства, захищає і охороняє через відповідні соціальні та державні інституції суспільні відносини.
Проте специфіка суспільних відносин може об’єктивно проявлятися через способи, методи та засоби їх реалізації. Але предметів, методів, способів і засобів об’єктивно існує дуже багато. Виникає питання, чи потрібно їх визначати у диспозиціях діянь, що містять ознаки злочину? Законодавець визначає специфіку суспільних відносин, а звідси — і спеціальні норми (їх диспозиції) через правосвідомість: звичаї, традиції. На наш погляд, зазначений підхід необхідно змінити, тому що виникнуть кримінальні норми, які з часом будуть називати “мертвими” або “нормами дрімаючої прерогативи”. Можливо, у майбутньому, законодавцю за необхідності виділення специфіки якихось кримінальних деліктів (криміналізації правовідносин) краще буде пригадати, що КК містить не тільки Особливу, але й Загальну частину, визначивши в ній загальні положення щодо специфіки суспільних відносин (зокрема, методів, засобів, способів, предметів злочинного посягання) за універсальні, застосовуючи їх до кваліфікації злочинів, передбачених в Особливій частині. Таку практику у КК вже визначено. Саме зазначений підхід до правотворення має у кримінальному законодавстві не тільки кримінально-правове значення, але й кримінологічне, зокрема, у контексті кримінальної статистики — державної статистики стосовно обліку злочинів.
Слід звернути увагу на ту обставину, що правотворення нових деліктів в Особливій частині КК може призвести до негативного явища, що набуло на практиці правозастосування назви “планування злочинності”. Це стає реальним, коли приховування вчинення окремих суспільно небезпечних тяжких злочинів можливе через більш м’яку кваліфікацію діянь.
Методи, засоби, способи та предмети злочинного посягання можуть розглядатися як визначальні, за певних обставин виступати кваліфікуючими у характеристиці злочинів. В іншому разі вони можуть розглядатися як несуттєві (альтернативні), як такі, що не впливають на характеристику суспільно небезпечного діяння, яке кваліфікується за злочин. У зв’язку із зазначеним інформація, автоматизовані комп’ютерні системи, яким у суспільних відносинах кримінальне законодавство забезпечує охорону, можуть виступати за предмет вчинення злочину та предмет злочинного посягання: бути безпосереднім (прямим) чи опосередкованим предметом злочину.
Слід звернути увагу на деякі спеціальні принципи, що містяться у КК. У пункті 3 статті 3 КК подається кримінально-правовий принцип стосовно того, що злочинність діяння, а також його караність та інші кримінально-правові наслідки визначаються тільки цим Кодексом. У пункті 4 статті 3 КК подається такий кримінально-правовий принцип — “застосування закону про кримінальну відповідальність за аналогією заборонено”. Реалізація цього принципу на практиці, з точки зору когнітологічного аспекту, може зазнати значних труднощів щодо його розуміння. Теорія права знає дві аналогії: Права і Закону. Яку саме аналогію обрав законодавець? Як приклад, необхідно звернутися ще раз до основ спеціального інформаційного законодавства України.
На наш погляд, якщо у системоутворюючому спеціальному законі сфери суспільних відносин існують посилання на кримінально-правовий захист, то його норми можуть застосовуватися за принципом аналогії законів. Якщо ж таких посилань немає, тоді зазначені закони повинні бути доповнені відповідними статтями. За альтернативний варіант стосовно зазначеного роз’яснення повинен дати Конституційний Суд України у порядку, визначеному законодавством.
У пункті 5 статті 3 КК визначається, що закони України про кримінальну відповідальність повинні відповідати положенням, що містяться у чинних міжнародних договорах, згоду на обов’язковість яких надано Верховною Радою України. Визначивши це, у той самий час законодавець не уточнює, яким чином співвідносити положення КК зі спеціальним законодавством, зокрема з інформаційним, у якому існують гіперпосилання на кримінальне законодавство.
Для з’ясування сутності кіберзлочинів (комп’ютерних злочинів, злочинів у сфері застосування комп’ютерних інформаційних технологій) слід визначити сутність загального поняття злочину. У пункті 1 статті 11 КК дається загальне поняття злочину: “злочином є передбачене цим Кодексом суспільно небезпечне винне діяння (дія або бездіяльність), вчинене суб’єктом злочину”.
Враховуючи важливість суспільних інформаційних правовідносин в умовах інформатизації, формування інформаційного суспільства у всьому світі і в Україні, законодавець у новому КК виділив зазначені суспільні відносини в окремий, умовно автономний родовий об’єкт кримінально-правового захисту та охорони. Це знайшло відображення в Особливій частині КК (Розділі XVI. Злочини у сфері використання електронно-обчислювальних машин (комп’ютерів), систем та комп’ютерних мереж).
У статті 361 КК визначено основний вид таких злочинів — незаконне втручання в роботу електронно-обчислювальних машин (комп’ютерів), систем та комп’ютерних мереж. У статті 362 КК визначено такий вид комп’ютерних злочинів, як викрадення, привласнення, вимагання комп’ютерної інформації або заволодіння нею шляхом шахрайства чи зловживання службовим становищем. Порушення правил експлуатації автоматизованих електронно-обчислювальних систем за злочин визначено у ст. 363 КК.
Зазначений перелік статей, у яких інформація та автоматизовані комп’ютерні системи можуть бути предметом злочинного посягання чи засобом вчинення злочину, не можна вважати вичерпним.
Комп’ютерна інформація як предмет злочинних посягань може розглядатися і в інших видах злочинів, родові і безпосередні ознаки яких визначено у статтях різних розділів Особливої частини КК.
У дослідженні кіберзлочинності, на наш погляд, існує проблема визначення засобу чи способу вчинення злочину у середовищі такого соціотехнічного явища, як Internet, у зв’язку з чим знову виникає питання застосування аналогії стосовно співвідношення змісту понять.
На наш погляд, цей аспект має стати об’єктом правового регулювання на рівні законодавства за аналогією з друкованими засобами масової інформації — телебаченням, радіомовленням — і знайти відображення у майбутньому Проекті кодексу про інформацію, якщо розглядати Internet за ЗМІ.
Згідно з Розділом І Конституції України (Загальні засади), зокрема ст. 17, захист суверенітету і територіальної цілісності України, забезпечення її економічної та інформаційної безпеки є найважливішими функціями держави, справою всього Українського народу [2]. У зв’язку з цим як складова національної безпеки інформаційна безпека визначена окремим родовим об’єктом кримінального права. Одним з об’єктів інформаційної безпеки людини, суспільства, держави є державна таємниця. Суспільні правовідносини стосовно цього аспекта регулюються законами України “Про інформацію”, “Про державну таємницю”.
Кримінально-правова охорона та захист інформації, що має статус державної таємниці, знайшла відображення у Розділі І Особливої частини КК — Злочини проти основ національної безпеки України. Крім Розділу І Особливої частини КК, кримінально-правовий захист та охорона суспільних відносин щодо державної таємниці здійснюється також на підставі положень Розділу XIV Особливої частини КК — Злочини у сфері охорони державної таємниці, недоторканності державних кордонів, забезпечення призову та мобілізації.
The online video editor trusted by teams to make professional video in
minutes
© Referats, Inc · All rights reserved 2021