Казка як жанр, Детальна інформація

Реферат на тему:

“Життя і творчість Дмитра Білоуса”

Студента: Фарбішевського Петра Миколайовича

Коломия, 2001р.

Як прислів'я чудове,

Йде від роду до роду,

Що народ – зодчий мови,

Мова – зодчий народу.

До книжок “Диво калинове” і “Чари барвінкові” я йшов усе життя. Село, де народився, зветься Курмани. На Сулі. На межі Полтавщини і Слобожанщини, тепер це Сумщина.

Сімейка в мого батька була, як у того Омелечка, про якого в піснс співається: тільки він та вона, та старий та стара, та дві Христі в намисті, та дві ляльки в колисці.

Я був десятою дитиною, якраз “лялькою в колисці” коли старші вже парубкували та дівували.

Нам, меншим, було цікаво, що розповідають старші про своє дитинство. Брата Олексу, що шестилітнім пішов до школи, в першому класі разом з товаришем якось було покарано за невинні пустощі – виставлено з класу, наказано йти до дому й признатись батькам, за що покарано. А вони вирішили відсидітися на горищі товаришевої хати до закінчення уроків. І тут раптом побачили стару прядку та скручене чимале кільце дроту. Олекса примостив дріт, щоб він чиргикав через колесо прядки, почав крутитись й приспівувать: “Гуслі-самогуди, ми вигнані люди”.

Звідки цей нахил до римованого слова у шестилітнього хлопчика? А це, мабуть, від діда Миколи-Бондаря, батькового батька, якого люди любили за дотепне гумористичне слово. Говорив він “до прикладу”, тобто в риму (своєрідне усне віршування). Отак і гуторив з людьми у своєму хлівці-бондарні.

Нахил до словотворчості в нашій родині наче народжувався 3 кожним з нас. Сестричка Христинка, зовсім маленькою, підмітила, як сусідська бабуся Зінька курить люльку, затамовуючи подих у глибокі затяжці. І склала пісеньку:

Баба Зоня люльку куре

І духу дослухається.

Уже будучи студентом, я задумався над цією словотворчістю. “Гуслі-самогуци” –прикладка, типова для дитячого мислення. А в отому “духу дослухається” – і дитяча спостережливість, і безпосередність, і щось незбагненне, коли вдуматися в слово “дух”, що зринуло з дитячих уст.

У нашому селі було чотири ярмарки. І ще малий я примічав, що ярмарківці з далеких сіл інакше говорять, ніж наші односельці. Не далеко село Хоружівка, а там кажуть не баюра, як у нас, а балюра, не так далеко Красна Слобода, а там кажуть не канастити, а шпетити.

Батько наш закінчив лише три класи церковно парафіяльної школи, але здобув юридичну освіту самотушки. Був волостним писарем, народним суддею, бухгалтером Державного банку. Багато читав, співав у церковному хорі. Писав п'єси, оповідання, сто разів зіграв роль Виборного в “Наталці Полтавці” на сільській сцені.

Старший брат Олекса кінчив інститут народної освіти в Харкові. Був членом письменницької організації “Плуг”. Друкувався в газетах і журналах. Коли я, тринадцятилітній хлопчик, після виснаження голодом33-го захворів ще й на тиф, то в маренні повторював рядки його вірша: “В трамвай забігало сонце, сипнуло жменю ласки”. Не знав, тоді, що наступної весни й мені, сонце “сипне жменю ласки”: Олекса працював викладачем у Харківській дитячій трудовій комуні, душею якої був Антон Семенович Макаренко, і, домовившись із ним, влаштував мене в цій комуні. . тут разом з колишніми безпритульними я вчився і працював на заводі.

Тут я застав ще вчителів, зображених Антоном Семеновичем у його “Педагогічній поемі”, і декого з вихованців того ж часу. А головне – я бачив, а пізніше осмислив методи нетрадиційної педагогіки, засновані народній педагогіці.

Неграмотно писати, неправильно говорити в товаристві, яке мене оточувало, вважалося ганьбою.





(

„@

`„@

„\

`„\

ри, які викладав рідний брат Павла Тичини Євген Григорович у 7-й Харківській школі. У цій же школі навчався і його син Владик, що теж писав вірші.