Нацiональнi мотиви i особливостi їхнього художнього втiлення у драматичнiй поемi Лесi Українки "Бояриня", Детальна інформація

Нацiональнi мотиви i особливостi їхнього художнього втiлення у драматичнiй поемi Лесi Українки "Бояриня"

Леся Українка. Леся… Це тепле сонячне iм'я менi знайоме з дитячих рокiв. Вiдоме воно всiм прогресивним людям, i в першу чергу, українцям, бо Леся Українка у недовгiм життi стала народною поетесою. Вона була мислителькою та борцем шевченкiвського гарту. Все в її життi було справжнiм: вiршi, кохання без фальшу, мука без порятунку, праця - спасiння. Читати її вiршi без хвилювання не можна.

На мою думку, мало хто так палко любив свiй народ, свiй рiдний край, як любила його Леся Українка. Недарма i псевдонiмом своїм взяла вона iм'я народу, назвалася його донькою. У багатьох її поезiях вiдлунює бiль серця за рiдний розтерзаний край.

Та особливо вiдчула я трагедiю великої патрiотки у драмi "Бояриня". У нiй письменниця звертається до найтрагiчнiших сторiнок iсторiї України - доби Руїни. Вона по-своєму оцiнює Переяславську Раду, показує, як Москва порушує угоду, укладену Б. Хмельницьким i росiйським царем.

Чому ж Леся Українка звернулась до подій XVII століття? Я думаю, вона вважала "великою руїною" i час, коли сама жила: перекреслювалась iсторiя України, зневажалась культура (а мова навiть заборонялась), пiдкуповувалась українська iнтелiгенцiя… Щоб розбудити своїх землякiв, вiдродити їхню нацiональну пам'ять, письменниця i пише цю драму.

Дiйовi особи в нiй, крiм гетьманiв, не iсторичнi. Порушуючи актуальне питання про нацiональну пасивнiсть - зраду, Леся Українка показує у творi рiзнi характери українцiв, їхнi погляди i поведiнку в цей складний час.

Iз перших сторiнок драми я вiдчула симпатiї i антипатiї поетеси. Родина українського козака Олекси Перебiйного вболiває за долю рiдного краю, що потрапив у залежнiсть вiд Москви. Приймаючи у себе сина свого покiйного товариша-козака (зараз московського боярина Степана), старий Перебiйний не подiляє поглядiв гостя. У дiалозi боярина Степана i Iвана, сина Олекси Перебiйного, письменниця показує рiзне ставлення їх до Переяславської угоди:

   - На радi Переяславськiй мiй батько,

   подавши слово за Москву,

   додержав те слово вiрне. -

   Мав кому держати,

   Лихий їх спокусив давати слово.

Iван вважає ганебним служити росiйському царевi, а вчинок батька Степана оцiнює як зраду, бо тому, було "однаково, чиї лизати п'яти, чи лядськi, чи московськi".

У свiй час молодший Степан "був у Києвi в науцi при Академiї", пiсля смертi ж батька, як вiн говорить, поїхав "до матерi на помiч" у Москву i там прижився… Ось тому погляди Iвана i Степана зараз цiлком протилежнi. Iван вважає, що за свiй край справжнiй патрiот повинен бути готовий на все, навiть на кровопролиття. Степан, згадуючи новелу про братiв Каїна та Авеля, заявляє:

   А як же можу я на Українi

   здiйняти зброю так,

   щоб не дiткнути

   нiколи брата?

a

I

Поетеса пiдкреслює: саме в тому i трагедiя України, що її сини не можуть дiйти згоди, поєднати свої дiї. Тому й ллються рiки кровi рiдних братiв, якi виступають за рiзних гетьманiв.

Протестуючи проти братовбивства, що є ганьбою українського народу, Оксана тому й покохала Степана.

   Оця рука

   вiд кровi чиста…

   А я вiдразу привернулась

   до тебе серцем за твою лагiднiсть.

Одружившись, Оксана з чоловiком їде на чужину, а серце її розривається з туги за рiдним краєм. I ось Оксана у Москвi. Вона бояриня, але не цурається своїх звичок, одягу, мови.

Леся Українка зiставляє уже не героїв, а два свiти - український i росiйський. Її героїня, молода бояриня, вiдразу помiчає рiзне становище жiнки: на Українi вона вiльна, в Росiї - нi. Оксана, що навчалась у братськiй школi, не може звикнути, що у Москвi дружину мають за холопку, що "нема тут звичаю з чоловiками пробувати при бесiдi":

   "Хiба я тут не як татарка

   Сиджу в неволi?