Марко Вовчок, Детальна інформація

відань, із яких є багато таких, які набагато вище перших її досвідів. Але і крім цього фактичного спростування, чисто - літературний аналіз "Оповідань" показує, що їх писала саме "орловська уродженка", а не Опанас Маркович, якого вважають гарним етнографом. Загальновизнаний у даний час недолік "Оповідань" - відсутність рис реального народного життя. Герої "Оповидань" - майже оперні персонажі, що говорять вишукано-відточеними тирадами і ще більш вишукано відчувають. Походження оповідань - цілком теоретичне, мотиви взяті загальні, а деякі оповідання (наприклад, "Лимерівна", "Кармелюк", "Галя") подають пряме опрацювання народних легенд. Стиль "Оповідань", співучий і пестливий, теж у значній мірі запозичений із народних пісень, а не з живої мови. Розходження між творами М.О.Маркович із інтелігентного життя і оповіданнями із народного життя пояснюється набагато простіше: тим, що в перших автор брався за непосильні задачі. Так, у самому значному за обсягом своєму творі - "Живій душу", - Маркович, в ім'я ідей більш рішучих, осміює помірний лібералізм і намагається створити позитивні типи людей справжнього діла. Спроба виявилася по дитячому наївнойю і потерпіла фіаско, незважаючи на те, що з'явилася в епоху, коли до позитивних зображень "нових людей" ставилися надзвичайно поблажливо. Але коли автор "Живої душі" у "Записках паламаря", знову повернувся до простого, нехитрого побуту, то вийшла дуже непогана картина з побуту сільського духівництва. Самий факт спроможності письменниці, що виросла в інститутському і панському середовищі, перейнятися колоритом середовища їй цілком далекого, дуже характерний, як показник живої чуйності її таланту. Та чуйність, головним чином, і допомогла їй сказати, в оповіданнях із народного життя, потрібне слово у потрібний момент. Перечитуючи їх тепер, із першого погляду важко зрозуміти, чому на російську публіку справив велике враження цей талановитий, але вкрай односторонній живопис, в якому є тільки дві фарби: похмуро-чорна, коли треба зображувати поміщиків, що гноблять селян, і ясно-рожева, коли змальовується психологія пригноблених, ангельски-кротких і ніжно-почуваючих. Але роки появи розповідей були бойові: треба було бити в одну точку, малювати різко, яскраво, щоб читач хвилювався й обурювався кріпосному праву. Сам автор був глибоко щирий у своїй однобічності; при всій нереальності оповідань, від них віє гуманністю піднесенної якості. Яскравим доказом щирості М.ОМаркович може служити і те, що вона довго виступала перед публікою тільки з ліричними сторонами свого таланту і лише пізніше розгорнула іншу значну його особливість - гумор, що дає деяким оповіданням із поміщицького життя ("Тюлева баба" і інше) велику зовнішню цікавість. У 1896 - 98 роках вийшло "Повне зібрання творів" М.О.Маркович в 5 томах (Саратов). Про М.О.Маркович крім великих статей в "Історії української літератури" Огоновского, Петрова, Єфремова, можна прочитати статті Куліша в "Російському Віснику" (1857, № 12); Костомарова в "Сучаснику" (1859, № 5); Добролюбова ("Твори", тому III); Писарєва (тому I), Шелгунова , Скабичевского , у "Вітчизняних Записках" (1868, № 7); Ткачева , у "Справі" (1869); Чалаго, у "Київській Старовині" (1894, № 5); С. Єфремов "М. Вовчок" (Київ, 1907, українською мовою), "Колишнє" (1907, № 10), "Минулі Роки" (1908, № 3 і 8). С. Венгеров.