Оповідання, новела та повість, Детальна інформація

РЕФЕРАТ НА ТЕМУ:

Оповідання, новела та повість

На відміну від Старого Світу (Франції, Англії, Росії), де домінуючі позиції залишалися за романом, у СІЛА не меншу популярність мали оповідання, новели та повісті. Основи американської новелістики заклали письменники-романтики: Натаніель Готорн, Вашингтон Ірвінг та Едгар По. Останній запропонував одне з найоригінальніших у світовій критиці теоретичне обґрунтування жанру оповідання. Найвідомішими майстрами оповідання, новели і повісті в США є такі всесвітньо відомі письменники, як Марк Твен, Амброз Бірс, Стівен Крейн, Г. Джеймс, О’Генрі та багато інших. Вони створили чимало шедеврів соціальної, соціально-філософської і психологічної прози.



Едгар Аллан По — одна з найсуперечливіших постатей американської літератури. Він народився 1809 р. у Бостоні в родині збіднілих акторів. Його батько Девід По кудись зник майже одразу після народження хлопчика, а мати померла, коли йому було лише два роки. Вихованням Едгара займався вітчим Джон Аллан, заможний бізнесмен, який спеціалізувався на торгівлі тютюном. Дитинство По було більш-менш звичайним: він навчався в доволі престижних школах в США й Англії, де родина Алленів жила десь у 1815 — 1820 pp. Закінчивши середній навчальний заклад, По вступаємо університету Вір-джинії. Загалом він одержав непогану філологічну підготовку: володів кількома мовами, знав історію літератури, твори тогочасних письменників.

У цей час По опублікував свою першу поетичну збірку «Тамерлан та інші поезії», на яку майже ніхто не звернув уваги. 1829р. він видає нову книгу віршів «Аль Араф, Тамерлан і дрібні поезії», а через два роки — ще одну.

1838 р. побачив світ його єдиний роман «Пригоди Артура Гордона Піма», а 1840 р. була надрукована збірка оповідань «Гротески та арабески», до якої увійшло 25 творів.

1847 р. він опублікував «Еврику», одну із найнезначніших книжок у світовій літературі. Того ж, 1847 р. По друкує свої новели, есе, а також ще один дуже важливий для розуміння його внеску до світової літератури твір — критичне есе „Поетичний принцип”.

Останні дні життя поета на землі оповиті таємницею. 27 вересня 1849 р.

3 жовтня його знаходять на балтиморській вулиці непритомним у дуже тяжкому стані, а через чотири дні він помирає у шпиталі.

Вірші американського письменника причаровують читача своєю мелодійністю. Завдяки фонетичному оформленню, майстерним змінам ритму, використанню повторів, алітерацій та асонансів у читача складається враження, що він під час читання поезій По чує дивні співи.

Едгар По глибоко переосмислив природу поезії і зробив крок до того, що згодом критики і теоретики літератури назвуть «музичвістю». Кількома десятиліттями раніше від Верлена він відмовився від логічної чіткості і зрозумілості вірша і редукував його сюжетний елемент до мінімуму. На думку По, поетичний твір мусить справляти на читача якесь невловиме враження, охоплювати і поглинати його цілком. Цей тотальний ефект слід тільки переживати, але не можна раціонально аналізувати і тлумачити. З іншого боку, Едгар По закликав ретельно продумувати усі складові поетичного тексту і вираховувати його емопійний ефект. В есе «Філософія творчості» (1846) він, на прикладі аналізу власної поезії «Крук», продемонстрував, яким чином це відбувається. Отже. По висунув нове розуміння поезії як, сказати б, «математично виміряної музичності», чим потім так захоплювалися представники символізму. Саме з цього приводу Стефан Малларме зауважував: «Відсутність громіздкого риштування навколо цієї чарівної споруди, яка виникла начебто миттєво, зовсім не означає, що точні і докладні розрахунки не потрібні. Ми їх не помічаємо, але, незважаючи ні на що, вони якимсь таємничим способом робляться».

Едгар По-поет писав про вічне й екзотичне і нехтував злободенне і буденне. Одна з найулюбленіших його тем — природа, яка є для нього джерелом складних для тлумачення і вишуканих символів — стародавніх і створених ним самим. Вона наскрізь метафорична і приховує найтонші відтінки потаємного змісту. Не меншу увагу приділяє По і мистецтву в усіх його формах, найвищому вияву людського таланту. Поет намагається осягнути акт творчості в усьому його драматизмі. Ще одна тема поезії Едгара По — кохання, причому кохання платонічне, піднесене, позбавлене плотського начала. Жінка у віршах американського поета — втілення ніжності, чистоти, лагідності; вона нематеріальна, як мрія.

І, нарешті, найчастіше звертається Едгар По до теми смерті. Уся творчість письменника позначена трагічним звучанням, не виняток поезія. Смерть зображає він у різних проявах: як жахливу всепереможну силу, що лякає і зачаровує одночасно; як проблему потойбічного існування; як квінтесенцію відчаю і самотності. Один із постійних образів поезій По («Улялюм», «Еянебел Лі», «Крук»), безперечно, пов'язаний з долею самого письменника: передчасно померла кохана. Цей образ концентрує в собі філософію життя Едгара По, за якою перебування людини на землі — це лише мить і непоправна трагедія, воно не може бути не чим іншим, як ланцюгом втрат. Розуміння життя як трагічної таємниці, досконало виражене поетом, значною мірою визначило духовні: клімат світової літератури кінця XIX — початку XX ст.

Едгар Аллан По написав відносно небагато. Все створене ним в царині поезії та художньої прози можна об'єднати в двох томах. Та під обкладинками цих книг збереться велика кількість шедеврів світового рівня. Час вже відібрав найкраще з його творів, і цього виявилося стільки, що воно дивує навіть у такого таланта, яким був По. Твори автора «Крука», «Аннабел Лі», «Улялюм», «Ельдорадо», «Падіння дому Ашерів», «Маски Червоної смерті», «Чорного кота» чи «Золотого жука» живуть у пам'яті поколінь читачів, як сліпучий образний і чуттєвий спалах, їх музика і барви вкарбовуються у свідомість надовго, як буває лише з незвичним, новаторським, зухвалим, крайнім. Американський поет і новеліст жив і писав за законами романтизму. Та в його житті було надто багато драматизму, крутих поворотів, примх долі, навіть, як на романтика.

Він був обізнаний в математиці, біології, психології, фізиці і філософії, написав у співавторстві книгу про мушлі, знався на теорії ігор, повітроплавстві і мореплавстві тощо. Ці розмаїті інтереси дали йому хист відкривати нові теми і напрями в літературі. Він став батьком інтелектуального детективу і наукової фантастики, серйозної і сатиричної одночасно («Вбивство на вулиці Морг», «Золотий жук», «Вкрадений лист», «Історія з повітряною кулею»). Його лірична поезія оспівує трагічне кохання, горді героїчні характери. В ній відтворюються найтонкіші порухи людського почуття і думки, прегарні картини природи, екзотичні краї. Вона сповнена рівною мірою як таємниць, загадкового, невловимого, недомовленого, так і музики, барв, світла.

Музикальність поетичних творів По, гармонійність їхньої структури, таємничість образів та багатство метафор приваблювали до цієї поезії французьких символістів, російських поетів так званого «срібного віку», всіх тих, хто шукав у віршах досконалості форми, ритмічної довершеності, образної багатозвучності та багатозначності.

В оповіданнях Едгара По багато чого від загальних світоглядних та естетичних принципів романтизму: це й інтенсивне використання контрастів, іронії, різке протиставлення світу мрії й реальності, схильність до фантастики, незвичності сюжетів тощо. Водночас письменник був справжнім революціонером жанру. Він створив у цьому жанрі не так багато — лише 73 оповідання, але кожне з них настільки відрізняється одне від одного сюжетом, настроєм, тональністю, тематикою, що можна стверджувати: творчий доробок По відбиває в мініатюрі весь світовий досвід новелістики XIX ст. Уже на різні простої класифікації за змістом та формальними ознаками виокремлюється велика кількість груп його оповідань: суто психологічні або такі, в яких психологічний елемент переважає; пародійні й гумористичні; сенсаційні з іронічним присмаком і без нього; пригодницькі; готичні (з похмурою атмосферою й описом жахів); лірико-романтичні (історії про піднесене і трагічне кохання); філософські діалоги; розповіді про подорожі; логічні або детективні; науково-фантастичні (дві останні групи стали підґрунтям нових жанрів, які протягом XX ст. здобули широку популярність у всьому світі).

Він здобув усесвітню славу насамперед як творець історій жахів, і такий факт легко пояснити, Загадковість, недомовленість, натяки на незбагненне, описи божевілля, рідкісні психічні збочення, грізні незнайомці, які сіють навколо себе моторошний жах, виняткові маніяки — усі ці та багато інших прийомів романтизму й готики — надають творам По таємничої атмосфери. Вона справляє на читача особливо сильне враження завдяки тій психологічній переконливості, з якою письменник зображає психічний стан своїх героїв у граничних ситуаціях, на межі життя й смерті. Так, в оповіданні «Провалля і маятник» він змальовує цілу гаму емоційних станів, показує народження божевільної надії всупереч очевидному, описує, як трагічно розривається душа людини між надією і відчаєм. У багатьох оповіданнях («Чорний кіт», «Вільям Вільсон», «Серце вказало», «Чортик суперечності») автор подає майже клінічну картину маніакального стану, який спричиняє злочини і безумства.

Як і в поезіях, в оповіданнях По однією з центральних тем є смерть під різними виглядами і обличчями. Це загибель від таємничих хвороб, повільне вмирання, образи переходу в інше життя, дослідження стану сну як психологічно близького до фізичного не існування. Наявний в оповіданнях і образ молодої вродливої жінки, яка передчасно залишає цей світ («Лігейя», «Морелла» та ін.). Отож, повторимо, смерть для По — і символ завершення земного страждання, і найбільша загадка буття, і наукова та релігійна проблема.

Вище також ішлося про те, що По наметався майже математично вираховувати емоційні ефекти своїх творів, що відрізняє його від представників романтизму, які сповідували культ спонтанної уяви. На відміну від них, американський письменник шукав опертя для своїх фантазій у вивченні логіки, математики, природничих наук. Він добре грав у шахи, займався теорією ігор, знався на принципах дешифровки. Що стосується По, то тут зійшлися крайнощі: доведені до останньої межі емоційність та інтуїція, з одного боку, і вигострений, натренований і всепереможний аналітичний розум, логіка — з іншого. Ця остання іпостась таланту По найповніше втілюється в його науково-фантастичних і детективних оповіданнях.

Необмежені здібності аналітичного розуму По втілилися в його так званих «логічних оповіданнях», які стали прообразом класичного детективу, В таких творах, як «Вбивство на вулиці Морг», «Золотий жук», «Викрадений лист», «Таємниця Марі Роже», «Це ти», легко помітити всі основні елементи цього жанру: тут є і геніальний слідчий Дюпен, озброєний дедуктивним методом, — літературний батько Шерлока Холмса, Еркюля Пуаро, міс Марпл, Ніро Вольфа та багатьох інших великих розгадників кримінальних загадок; і наївний помічник геніального слідчого (оповідач у «Вбивстві на вулиці Морг» або «Викраденому листі», безумовно, нагадує доктора Ватсона); і використання під час слідства усіх досягнень науки і виняткової логіки у поєднанні з досвідом та інтуїцією.

Варто сказати про ще одну грань таланту По — автора оповідань і його дар сатирика і гумориста. Сміхове у нього виражено безліччю відтінків — від дотепної та ущипливої іронії і самоіронії, пародіювання і самопародіювання до чистого гумору. Нерідко в творах письменника примхливо змішані жарт і жах, внаслідок чого утворюється своєрідний різновид «чорного гумору». Найпоказовішим прикладом останнього е оповідання «Система доктора Смолла і професора Пірія», у якому розповідається про те, як наївний і довірливий оповідач потрапляє через свою зацікавленість наукою до старого напівзруй-нованого замку, де міститься будинок для божевільних. Перед ним проходить ціла галерея диваків і монстрів. Головна ідея твору — грань між психічним здоров'ям та божевіллям надто тонка та невловима — трагікомічна у своїй суті. У такому тлумаченні природи сміху По знову набагато випередив час. Так (тобто сміхом крізь сльози, сміхом, який є симптомом душевної хвороби часу), почали сміятись у столітті XX.

Оповіданню „Барильце амонтільядо” — один із найпоказовіших творів з погляду того, як Едгар По реалізує на практиці свій принцип «тотального ефекту». Тема твору — помста однієї людини іншій за якусь провину — не є чимось оригінальним у світовій літературі. Оповідач (він же месник Монтрезор) проголошує, що збирається покарати чоловіка на ім'я Фортунато, адже той образив його. Причому ніхто не мусить знати, як і коли має відбутися акт покарання, а месник в жодному разі не повинен потрапити до рук правосуддя, тому що тоді помста не буде повною.

У По все ретельно продумано і вмотивовано: і місце дії (вечір під час карнавалу у Венеції), і вибір імені жертви, в якому відчувається своєрідний «чорний гумор» («Фортунато» італійською перекладається як «щасливий»), і опис її фізичного стану й одягу (Фортунато, хворий, очевидно, на астму, чимало випив і вдягнений у костюм блазня з дзвіночками на капелюсі), і оповідь від першої особи однини (читач ніколи не дізнається, як образив Фортунато оповідача, тому що вся історія подається очима останнього, очима людини-маніяка, захопленої самим процесом помсти і байдужої до її причин). Окрім зовнішніх чинників ситуації, потрясіння у читача викликає психологічна незвичайність характерів героїв, які Едгар По розкриває дуже глибоко і переконливо. Монтрезор хоче заманити Фортунато до пастки — до родинного склепу, стіни якого вкрито селітрою, речовиною, дуже шкідливою для людей з бронхіальним захворюванням. Там, у найдальшому кутку підземелля, він вирішив закувати Фортунато в кайдани, замурувати живцем і залишити муче-ницьки помирати. Аби здійснити свій підступний план, Монтрезор талановито грає на амбіціях Фортунато, який вважає себе найкращим знавцем вин. Монтрезор каже, що там, у склепі, у нього є барильце амонтільядо і він хотів би, щоб саме Фортунато його скуштував, але через те, що той погано себе почуває, він змушений звернутися до Лукезі, ще одного експерта з вин. Фортунато, ображений одним лише припущенням, що хтось інший може розумітися на винах краще від нього, летить назустріч власній загибелі.

Найбільше враження на здивованого читача в творі справляє гнітюча атмосфера місця помсти. Монтрезор використовує родинний склеп водночас як льох для вина; скрізь можна бачити кістки нащадків оповідача, а зі стелі й стін стікає вода. Фортунато бухикає від селітри; дзеленчать дзвіночки на його капелюсі, а божевільний Монтрезор, в захваті від того, що йому вдалося не тільки організувати це вбивство, а й принизити «кривдника», в екстазі імітує його плач і вигуки, які луна розносить підземеллям.

По в згаданому вище оповіданні створює «експериментальну ситуацію», коли Монтрезорові нічого не заважає вивільнити усі приховані пристрасті, коли його влада над Фортунато є абсолютною. Які ж якості виявляє він тоді? Тільки негативні: жорстокість, підступність, кровожерливість.

Безжалісним є ставлення Едгара По до жертви. Душа Фортунато також сповнена ницих пристрастей, якими вміло користується Монтрезор, і головна з них -марнославство: він божеволіє від одного тільки натяку на те, що експертом замість нього може бути якийсь Лукезі. До того ж, картину розбурханих інстинктів доповнює й те, що обидва герої постійно прикладються до пляшки і збуджені алкоголем.

Людина у По постає насамперед як утілення злої енергії. І в цьому, між іншим, є серйозний моральний урок: аби жити в суспільстві, треба знати не тільки позитивні риси, а й вади його членів. Не варто бути надто довірливими та обдурювати себе ілюзіями щодо доброти людини, бо надто часто її повернення до природного стану призводило не до морального вдосконалення, а до злочинів. Історія XX ст. з її війнами, концтаборами і безглуздою жорстокістю цю істину доводила неодноразово. І в такому сенсі мистецтво По має пророчий смисл: намагаючись виміряти глибину людського зла, письменник накреслив сценарій перевтілення і деградації душі сучасної людини, в якої, одначе, є шлях відійти від тваринного стану. Це той шлях, яким і йшов По, — вивчення хвороби з метою її лікування.

Едгар По один із перших у світовій літературі, присвяченій місту, поглянув на існування людини в урбаністичній цивілізації саме як на психічну травму, зумовлену необхідністю пристосовуватися до нових форм існування — життя всередині великих людських мас. За таких умов індивід втрачає особистість, що призводить навіть до появи нового «підвиду» Homo sapiens — «людини юрби». Саме це й зображає у «Людині юрби» американський письменник.