Реферат з мовознавства
Мова і держава. Державність мови
Держава є божественна ідея як вона існує на землі. Таким чином, вона є точніше означуваний предмет всесвітньої історії, в якому свобода отримує свою об'єктивність й існує, насолоджуючись цією об'єктивністю.
Ґеорг Вільгельм Фрідріх Геґель
Але сучасна демократія виводить кудись поза текст питання щодо національних прав, себто права кожної людини на свою мову, культуру, державність.
Ізраїль Клейнер
У чималій кількості існуючих дефініцій держави, авторами яких є соціологи широкого спектру – від лібералів-демократів до марксистів, – ключовим словом виступає "насильство". В. І. Лєнін писав, що держава є органом насильства, "машиною для підтримання панування одного класу над другим". За його твердженням, суть держави – "організоване, систематичне застосування насильства до людей"
Справді, радянська держава цілковито відповідала цій Лєніновій формулі. Модель такої держави, доведена до вершин досконалості Й. В. Сталіним, дістала широке застосування не лише в країнах "реального соціалізму" – від Монголії до Куби, а й у фашистських країнах, передусім у гітлерівській Німеччині.
У хрущовсько-брежнєвські часи в дефініції держави акцент зі слова "насильство" було зміщено, що, однак, не змінило суті цієї держави, особливо в період сусловського неосталінізму. "Здійснюючи в процесі становлення соціалістичного ладу насильство щодо класових противників, соціалістична держава чинить свій основний – організуючий та управлінський – вплив ненасильственими методами" .
Ми розглядатимемо феномен держави (національної) як найвищу, всезагальну форму структурної (само)організації суспільства, що забезпечує його автономну життєдіяльність. Той чи інший рівень владної організації існує у будь-якому виді соціального співжиття і споріднення: в родині, роді, племені, громаді і т. д. У певному сенсі організація співжиття випливає із самої суті другого з виділених понять: співжиття потребує організації. Держава – це воля спільно діяти,– казав Хосе Ортеґа-і-Ґассет.
Ще в VI столітті до н.е. Кун Цзи (Конфуцій) писав, що держава має ґрунтуватися на таких засадах, як гуманізм, обов'язок, культура, віра, вірність, співчуття тощо, тобто бути державою-родиною, державою для народу . Особливо великого значення надає державі – і це цілком природно – націоналізм бездержавних народів, розглядаючи націю як політично організований народ, а державу як політичну організацію нації.
"Націоналізм вчить,–писав Микола Сціборський,– що поки нація уявляє собою підставу людської спільноти й джерело її духовної та матеріальної творчости, то держава – це життєве здійснення нації, це засіб, що забезпечує, вдосконалює й збагачує її існування, як рівно ж означує її історичну ролю між іншими націями. В націоналістичному світогляді нація й держава виступають як одноціла і найвища її в її ідейній та реальній вартости мета, що означається поняттям державної нації. Для націоналізму держава не є відірваною від життя й людей самоціллю. Натомісць вона стає, поруч із нацією, найвищою ціллю, що їй націоналізм підпорядковує всі інші ціли та інтереси: клясові, партійні, групові й особисті" .
На думку О. Мотиля, націоналізм,– "це попросту стремління нації чи, скоріше, національної еліти до держави" , а тому "націоналізм як такий завершується із здобуттям держави" . Звичайно, таке тлумачення націоналізму надто спрощене. Держава – це не лишень мета. Вона є також засіб, інструмент, знаряддя, яке забезпечує існування й розвиток нації, оберігає її від зовнішньої й внутрішньої деструкції. Держава – це організована воля народу до самостійного життя, і, як така, вона має перевагу над стихійною волею до життя, з якої вона випливає і на якій базується.
Конкретний вияв державності залежить від багатьох історичних, етнічних, економічних та ін. факторів, серед яких немаловажну роль відіграє менталітет народу й особливо тієї верстви людей, яка, за словами Макса Вебера, володіє монопольним правом на насильство в межах певної території, тобто здійснює державне, владне управління.
В етнічно однорідному суспільстві відмінність між тими, хто править (суб'єктами влади), і тими, ким правлять (об'єктами влади), має тільки соціальний характер. Ще на початку минулого століття Йоган Ґотліб Фіхте завважив, що найкращий порядок існує там, де кордони держави збігаються з межами окремого народу. Класичним зразком цього може слугувати Японія.
У поліетнічних державних утвореннях до соціальних відмінностей і протиріч додаються національні, в тому числі мовні, суперечності. Державне чи, ширше, суспільне насильство має тут два вектори – соціальний і національний, які в стосунку до пригнобленого етносу практично завжди збігаються. Таким чином, антагонізм між владою і більшим чи меншим числом етнічних складників суспільства має в поліетнічних державах ширший засяг. Взаємини між державним і підлеглими етносами значною мірою визначаються ментальністю панівної нації. Коли, скажімо, англійці за межами британських островів лишень економічно і політично визискували завойовані народи колоній, то росіяни, крім цієї цілі, ставили собі за мету зросійщити підкорені народи, перетворити їх за царя на православних росіян, а за комуністичної влади – на радянських росіян.
Нині згадані два підходи панівних націй до підлеглих народів мають, відповідно, назви плюралізму й асиміляціонізму. За приклад другого із них політологи звично наводять політику Франції, а першого – Канади, США, Іспанії, стосовно яких, однак, додають часову координату початку проведення ними цієї політики. Скажімо, Канада, як і США, впродовж десятиліть провадила політику "плавильного котла", але під тиском етнічних груп своєї країни була вимушена на початку 60-х років нашого століття перейти до політики мультикультурності, у формуванні якої, до речі, помітну роль відіграла українська спільнота Канади, зокрема видатний українсько-канадський вчений і політичний діяч професор Ярослав Рудницький. Наприкінці 60-х – на початку 70-х років від концепції "плавильного котла" відмовились і Сполучені Штати Америки, в яких "старі емігранти" впродовж століть вимагали від прибульців як самозрозумілої речі якнайскорішої асиміляції. США були вимушені перейти до політики "етнічного салату", в якому всі складники зберігають свій смак і запах, знаходячись в одному тарелі. Наприкінці 70-х років після падіння шовіністичної диктатури Ф. Франко до політики етнічного і, зрозуміло, мовного плюралізму перейшла Іспанія. Що ж до Англії, то вона намагається поєднувати ці два підходи.
З усього цього можна зробити висновок, що політика плюралізму чи асиміляціонізму залежить не тільки від інтенцій панівного народу, а й від позиції підлеглих націй та етнічних груп. Немає підстав сумніватись, що політика плюралізму й надалі набиратиме на силі, оскільки на сьогоднішній день це чи не єдиний цивілізований засіб проти загострення міжетнічних стосунків у мультинаціональних державних утвореннях. Чи вимоги "нетитульних" народів обмежаться плюралізмом, гарантувати аж ніяк не можна. Навпаки, є більше підстав на це питання дати негативну відповідь, уточнивши при цьому, що національна свідомість підлеглих народів розвивається не рівночасно й не однаковою мірою. Можна без сумніву стверджувати, що, наприклад, Росію чекає ще не одна Чечня, інша річ – коли саме й де саме.
Критики націоналізму (а це на 95 відсотків апологети великодержавності, тобто націоналізму чи, точніше, шовінізму панівних народів) вважають за його душу "підміну соціального національним". Особливо інтенсивно експлуатують цю тезу політики й політологи лівої орієнтації, в тому числі, й "коммунисты Украины", які принагідно зображають розв'язання соціальних проблем виключно своєю монополією; як жерці храму соціальної справедливості вони готові повсякчас "накормить народ", хоча впродовж трьох чвертей століття годували його "планами великих звершень", "урочистими обіцянками", табірною баландою й американською пшеницею. Об'єктивно ж націоналізм стверджує, що без розв'язання проблеми національної незалежності підлеглий народ не зможе розв'язати своїх соціальних проблем. Іван Франко у статті "Поза межами можливого" (1900 р.) писав, що в ідеалі національної державної самостійності вміщаються не тільки ідеали політичної волі, але й ідеали соціальної справедливості. Якщо ж припустити, що соціальні проблеми і будуть розв'язані, то все одно залишаться проблеми національні, позаяк вони мають ширший засяг, ніж соціальні, включаючи, зокрема, такі "ірраціональні" категорії, як національна гідність, традиції, заповіти предків, стремління до вічності тощо.
У націології поширена думка, що етнос тоді починає перетворюватись у націю, коли в свідомості його членів з'являється ідея власної державності. Так, у праці "До основ нашого націоналізму" (1920 р.) визначний український вчений Степан Рудницький виділяв як одну з прикмет нації "власну національну територію, на якій або була, або є чи може бути власна національна держава" . Більш категорично цю думку висловлює сучасний теоретик нації Анатолій Свідзинський: "Щодо терміну нація, то його доцільно вживати лише стосовно такого етносу, що у своєму розвитку досяг рівня, на якому усвідомлюється життєва необхідність створення власної незалежної держави як потреба всіх верств населення" .
Річ у тім, що, як писав Вернер Зомбарт, "народ без держави не творить єдности, не має зорганізованої волі, не творить історії" . Кваліфікація бездержавних народів як неісторичних не така вже й безпідставна, позаяк вони в історичних подіях виступають не суб'єктами, а лишень об'єктами і, так би мовити, інструментами, знаряддями історичної дії державних народів, мало відрізняючись у цьому сенсі від, скажімо, коней, верблюдів чи слонів. Розквіт могутності і величі спочатку Польської, а потім Російської держави відбувався коштом нещадної експлуатації України, але що з цього розквіту, крім рабства, страждань і упослідження, мали українці?
Усе це усвідомлювали "ліпші люди" і в минулі епохи, однак у масовій свідомості бездержавних народів ідея власного удержавлення стає дедалі більш поширеною і привабливішою що ближче до нашого часу. Природно, що вона викликає протидію імперських чи просто державних народів у поліетнічних утвореннях. "Велике значення має і національна державність,– писав недавно радянський філософ,– там, де вона вже існує і освячена традицією, вона ще може бути позитивним фактором. Але чи є сенс у намірі спорядити (снабдить) нею десятки тисяч (sic!) націй, національностей і дрібних етнічних груп, котрі нині живуть у кордонах багатонаціональної держави?" . Аби довести "абсурдність" подібної ідеї та її загрозу для державності, "освяченої традицією", професор вдався до найпримітивнішої з гіпербол – кількісної: будь-який школяр знав, що в СРСР "сто тридцать равноправных", а не "десятки тысяч" народів. А крім того, радянський філософ, цілковито забувши про "душу марксизму – діалектику", як ординарний метафізик, вважає існуючий стан остаточним, а традиції – вічними. Кожний синхронічний стан є, як відомо, перехідним моментом від минулого до майбутнього, і намагання, скажімо, Естонії чи Чечні здобути власну державність є не меншою мірою оправданим, ніж свого часу намагання Московського князівства видобутися з-під влади Золотої орди, Греції – з-під іга Турецької імперії, Ірландії – Британської імперії і т. д. Що ж до традицій, то вони не лишень існують, але й зароджуються, і якщо, приміром, Словаччина не мала ніколи традицій державності, то це ніскільки не означає, що таких традицій вона не повинна мати або що вони не виникнуть.
У програмі "Гражданского конгресса Украины" (затвердженій 3 жовтня 1992 р. в Донецьку) записано: "Ми вважаємо, що державність не може бути самоціллю. Вона також не повинна перетворюватись на знаряддя для пригнічення однією частиною суспільства інших частин". Це типовий спосіб розумувань проросійської п'ятої колони в Україні: українцям не потрібно державності, бо, коли вони її матимуть, то пригноблюватимуть неукраїнців. Наведенням аргументів автори подібних "програм" і заяв життя собі не ускладнюють. Головне – викинути гасло, яке в умовах стереотипізованого мислення мало б "запрацювати" у потрібному їм напрямку.
"Стара доба й навіть середньовічна не знали ще національного питання,– писав О. Бочковський.– Старовинні й середньовічні феодальні держави були безнаціональні". Подібні твердження надибуємо в багатьох як українських, так і в іншомовних націологічних працях.
Навіть, якщо погодитись з думкою, що національне питання, вперше заманіфестоване у працях Жана-Жака Руссо і Йогана Ґотфріда Гердера, є породженням XIX століття, то і тоді доведеться зробити низку доповнень і уточнень. Передусім треба взяти до уваги той факт, що будь-яка спільнота не може існувати без спільної мови. Мова в усі часи творила етнічні кордони, відділяла "МИ" від "не-МИ", за мовою здійснювалася етнічна ідентифікація людей і навіть кваліфікація етносів. Як повідомляє Геродот, коли полководець Мардоній запропонував Афінам стати союзниками персів, афіняни запевнили занепокоєних спартанців, що ніколи не зрадять еллінської солідарності, яка стоїть "на єдності крові і єдності мови, на спільних святилищах богів і спільності культу, а також на єдності звичаїв". Значно пізніше спадкоємці Гераклія, за словами Константина Порфірогенета, "роздробили імперію на дрібні частини (феми, або теми) і на військові розряди з прихильності до еллінської і зневаги до римської мови" . Відомо також, що греки, а пізніше і римляни вважали чужинців варварами, тобто людьми, які не розмовляють, а "бурмочуть". Хіба це не мало би кваліфікуватися як мовний націоналізм чи навіть шовінізм?
Держава є потужним чинником не лише соціальної, а й мовної інтеграції. "У межах держави посилюється соціальна взаємодія, яка обумовлює мовну взаємодію і в писемній, і в усній формі існування мови. В останньому випадку діє тенденція до одно-однозначної відповідності між соціумом, соціалемою і лінгвемою – тенденція до утворення єдиної мови на території єдиної держави".
Держава часто започатковує формування загальнонаціональної мови: німецька літературна мова почала формуватися в імперській і князівській (саксонській) канцеляріях, іспанська – в королівській канцелярії Толедо. Шведська і норвезька літературні мови мають назву "державна мова". Держави піклуються про збереження мовних стандартів, нормативної єдності мов. "Правильна вимова знаків китайського письма була предметом опіки не лише китайської філологічної науки, а й відповідних підрозділів міністерства церемоніалу, які займались справами освіти й екзаменами на державні посади".
У день прийняття Конституції Сполучених Штатів Америки Ной Вебстер говорив: "Коли ми стали незалежною державою, наша честь вимагає, щоб ми в нашій мові, як і в нашій формі управління, розвинули самостійну систему". Йшлося, як бачимо, про відокремлення від колишньої британської метрополії не лише політичне, а й мовне.
Успішне, недостатньо успішне чи й зовсім неуспішне завершення дії тенденції "одна держава – одна мова" в поліетнічних державних утвореннях залежить від багатьох чинників, проте завжди мовна політика в таких державах спрямована на прискорення дії цієї тенденції, тобто на ліквідацію мов підлеглих народів, витіснення їх мовою панівного (титульного) етносу.
Державна верства в усі часи має певне етнічне осердя, яке поступово "етнізує" на свій кшталт підлегле іншоетнічне населення країни – спочатку тих, хто на щаблях влади, а потім – решту підданих. Так, у всіх державних утвореннях стародавнього світу, тобто в державах-полісах і в державах-імперіях, "підметом у державі було одне панівне плем'я". Те ж саме спостерігалося в епоху середньовіччя, в нових і новітніх часах.
|
Скачати "Реферат на тему Мова і держава. Державність мови"
