Малларме Стефан (біографія), Детальна інформація

Стефан Малларме

 (1842-1898)

Творчість французького поета - символіста Стефана Малларме сучасники сприймали по – різному : одні – як диво, найвищий ступінь майстерності, Інші – як складну і незрозумілу таємницю.

Стефан Малларме народився 18 березня 1842 року у Парижі в сім’ї крупного урядовця, в родині з давніми революційними традиціями: дід поета був членом Конвенту від якобінської партії. Усі предки по батьковій і материнській лініях, починаючи з часів революції, служили в Управлінні непрямих податків, обіймаючи великі посади.

Мати померла у 1847 році, коли хлопчикові було 5 років. Раннє сирітство наклало відбиток на його подальшу долю. Вихованням Стефана займалася його бабуся. Освіту він здобував у пансіонатах і ліцеях. Захоплений творчістю Едгара По, вирушив до Лондона для вивчення англійської мови, щоб згодом читати твори улюбленого письменника в оригіналі.

У віці 21 року Малларме, відмовившись :від кар'єри урядовця, яку заповідали йому батьки, починає викладати англійську мову в ліцеях Турнона та Авіньона, а з осені 1871 року - у Парижі. Професії викладача він присвятив понад 30 років. Незвичайним у його житті в ті часи було лише одне: скромний учитель писав дивовижні вірші, які почали з'являтися в пресі з 1862 р; Дебютував він лірико – антологічними (подібними до античних) творами, що дало підставу критикам віднести його до напряму "парнасців". у 1866 році вірші Малларме друкуються у "Сучасному Парнасі".



У цей час поет написав більшість своїх творів, але лише деякі з них побачили світ. Він не дуже прагнув друкуватися, і причин для цього, мабуть, було декілька. Одна з них - Почуття невдоволення собою й усім навколо себе, характерне для французької інтелігенції кінця століття. Крім того, в ці роки у свідомості поета виникла ідея Книги -"справжньої, продуманої й архітектурно побудованої Книги, а не збірки випадкових натхнень, якими б чудовими вони не були". Цій мрії про абсолютну Книгу, повністю позбавлену суб'єктивності й випадковості, у якій "текст говорив би сам за себе, без авторського голосу", Малларме був вірний усе своє життя. Він      сприймав Книгу як щось священне, як "таємницю", яку    не можна висловити звичайною мовою. Можливо, й у  своїх малотиражних вишуканих виданнях він! бачив ніби недовершений прообраз предмета своїх мрій.

 Під час Комуни поет отримав посаду бібліотекаря у революційному Парижі. У 70-ті роки Малларме переходить до нової -символістської, манери письма. Підr'рунтям поетичного символізму є, на його думку, Ідея гармоніі всесвіту паралелізму між світом ідей і світом чуттєвих явищ. Будь-яке уявлення має у світі зовнішньому свій символ;, нагадуючи про який, поет неодмінно викликає у читача бажане відчуття.

Керуючись цією теорією, Малларме на практиці намагається відобразити ускладнену людську психіку з Допомогою суб'єктивних символів у цей період творчості він написав небагато поезій, переважно сонети, декілька віршів у прозі, роздуми про мистецтво, найважливіші з яких зібрані під назвою" Варіації на одну тему" (1895- 1896), і переклав прозою вірші Е. По.

У 1876 р. окремим виданням з малюнком Едуарда Мане тиражем у 195 примірників він випустив свою відому еклогу. "Полудень фавна".

Слава до Малларме (але у вузькому колі шанувальників його таланту) прийшла в середині 80-х років. У цьому позитивну роль відіграли захоплена стаття п. Берлена із циклу "Прокляті поети" і роман Ж.-К. Гюїсманса "Навпаки", герой якого, витончений цінитель краси Деэ Ессент, зарахував Малларме до числа своїх літературних кумирів. Мало кому відомий до того часу поет стає головою літературного гуртка символістів.

З 1880 р. він почав влаштовувати у своїй невеликій паризькій квартирі "літературні вівторки". Їх відвідували письменники п. Верлен, Е. Верхарн, Ж.-М. де Ередіа, п. Валері, О. У айльд, п. Клодель, М. Метерлінк; художники о. Ренуар, К. Мане, Е. Дега, п. Гоген; композитор К. Дебюссі та багато інших. У затишній, скромно умебльованій вітальні майже не говорили: сюди приходили слухати довгий, заворожуючий монолог господаря - поета, "учителя" Стефана Малларме.

Лише в колі однодумців поет мав змогу відійти від протиріч, складності й заплутаності реального світу. "Якими далекими були від цієї маленької кімнати, - згадує сучасник, - даремна метушня захопленого буденними справами міста, політична суєта, підступність, інтриги. Разом з Малларме ми поринали у надчуттєвий світ, де гроші, пошана, аплодисменти не мали ніякого значення... Із його уроків я виніс огиду до поверховості, до самовдоволення, до всього, що зваблює і спокушає як у літературі, так і в житті".

У 1885 р. навколо Малларме, теоретика й учителя, гуртується велика група поетів, які оголосили себе прибічниками нового напряму в літературі - символізму.

Знову пожвавлюється його творча діяльність: продов. жуючи працювати над Книгою, він водночас друкує декілька циклів есе, а також низку нових віршів. У 1887 р. у вишуканому оформленні, кількістю лише 47 примірників вихо. дить перша збірка віршів поета. У сього того, що подобалося більшості читачів, ця поезія була позбавлена: ні красномовства, ні глибокодумних сентенцій, ні найменшої поступки звичайним формам, ні частки того "занадто людського", що губить стільки віршів. Манера висловлення кожного разу непередбачувана; мова позбавленa пихатості та екзальтованого ліризму, яка не терпіла легковажних зворотів і скрізь відповідала вимогам мелодійності, - ось деякі особливості його поетичного почерку.

У 1896 р. товариші по перу оголошують Малларме "Королем поетів"; він успадковує цей титул від п. Верлена, який вже пішов із життя. Це була своєрідна нагорода зa нескінченні ночі виснажливої праці, за вперті, тяжкі пошуки зовсім нової поетичної мови, коли на шліфування одного сонета йшли не роки, а десятиліття, а на написання драматичної поеми ..Іродіада" не вистачило цілого життя.

Малларме помер 9 вересня 1898 р., так і не дописавши своєї Книги, про яку мріяв усе життя. Він залишив після себе тоненьку книжку із 65 віршів, кожен з яких вартий багатьох великих томів. Недарма обсяг критичної літератури про письменника у сотні разів перевищує написане ним.

          Уся творчість Малларме позначена духовним конфліктом з навколишнім світом, із французьким суспільством другої половини ХІХ ст., хоча цей конфлікт не мав яскравих проявів у біографії митця на! відміну від інших письменників.

ЕСТЕТИЧНІ ПОШУКИ

Творчість Малларме - зразок високої майстерності й довершеності -таємнича за своєю природою. Щоб зрозуміти її, потрібні не лише старанність і велика підготовка, а й близькість, спорідненість душ читача й поета. Тільки уважне читання допоможе розкрити надзвичайну насиченість слів (протиставлення містичного світу надпочуттєвих "ідей" реальному світові речей), вкладену в них магічність. Секрети такого тайнопису - у платонізмі поета. Він, як стверджує А. Франс, "...вірив, що точні відповідності між світом абстрактним і світом фізичним встановлені споконвічно, що божественний розум несе у собі синоптичну картину всіх цих непорymних паралелей і що, коли поет їх відкриває, вони виникають у його свідомості з такою очевидністтю, що немає потреби їх доводити"

Oтож, якщо раніше поезія прагнула якомога докладніше відобразити світ речей, то відтепер її завдання, за переконанням Малларме, у тому, щоб знайтиіприховану подібність між предметами, розкрити невидиr відносини, які незримо пронизують усю предметну дійсність. Ця дійсність повинна бути "розпредмечена" так, щоб замість конкретної речі перед нами постала її "суща ідея", яка визначається її місцем в аналогічній структурі світобудови. "Я кажу: квітка! -пояснює свою думку Малларме, - і ось із глибини забуття, куди від звуків мого голосу пори нають силуети будь-яких конкретних квіток, починає виростати щось інше, ніж відомі мені квіткові чашечки; це... виникає сама чаруюча ідея квітки, якої не знайти у жодному реальному букеті".

Звідси - найважливіша заповідь Малларме: "Малювати не річ, а враження, яке вона справляє", причому під "враженням" він розумів не суб'єктивний і короткочасний (імпресіоністичний) ефект від швидкозмінного зовнішнього світу, а ту омріяну мить, коли поету вдається доторкнутися до потаємного "змісту" предмета: Зробити це можна, лише відмовившись від старої, описової

Ї поетичної мови і створивши натомість нову - сугестивну (мову навіювань, натяків). За його словами, предмет, якого торкається звичайне слово, миттєво ущільнюється, стає відчутним, ніби напружується і стискається у грудку, щоб заявити про своє індивідуальне існування. А предмет, якого торкнулося сугестивне слово, навпаки, ніби розслабляється й розкривається - розкривається .як усередину (роблячи доступною власну глибину), так і назовні, назустріч іншим предметам, які починають перетікати і перетворюватися одне на одне найнесподіванішим чином. Довершене володіння цим таїнством, на думку Малларме, якраз і створює символ.

Сам він був поетом, який володів унікальним даром відчувати цю опосередковану схожість між надто різноплановими явищами. Його метафори-аналогії, на перший погляд, надмірно вибагливі й неймовірні, насправді, якщо над ними замислитися, вражають своєю абсолютною точністю.

При цьому, домагаючись "розпредмечення" реальності, Малларме водночас досягає і протилежного ефекту - її дивовижного ущільнення. Приховуючи від читача мотивацію своїх метафор, кінці аналогічних асоціацій, він стягує зовсім різні предмети в один вузол, у нерозчленований згусток, завдяки чому виникає не тільки "темрява" його поезії, але й відчуття, що в одному вірші (навіть у строфі) і справді сконцентровано цілий світ. А втім, одному читачеві, який захоплювався цим ефектом, поет і не без гумору відповів: "Та що ви! Це я просто зобразив свій буфет", - зауваження, яке розкриває власне суть його поетики. Для Малларме однаково придатні будь-які предмети - буфет, фіранка, ліжко, віяло тощо, бо кінець ..кінцем усі вони однаковою мірою підпорядковані "розnредмеченню". До краю наближаючись один до одного і один в одному відображаючись, вони на очах втрачають чуттєву конкретність, тануть і вичерпуються: поет ніби , випаровує з них "чисті поняття", які складаються в абстрактну, абсолютно ідеальну конструкцію Всесвіту, де міститься його Необхідність, або Краса.

Але ця Краса, за Малларме, лише формальна впорядкованість матерії; вона позбавлена моральної наnовнекості, у неї немає ніякої мети - тільки внутрішня доцільність. Ось чому, на думку дослідників, Краса поета понад усе нагадує ажурне мереживо, де вузли-речі витончені до краю, а нитки, які їх зв'язують, виявляються незмінно важливішими за те, що вони зв'язують. Це мереживо ні на чому не тримається, висить у порожнечі, а крізь нього просвічується темне провалля, Ніщо, яке викликає у поета почуття жаху.

Розробивши техніку сугестії, примусивши читача пережити реальну дійсність як "таємницю", яка вимагає розгадки, викорінивши у собі "нечисте я" суб'єктивності і надавши ініціативу словам", Малларме сподівався підібраmи "ключ" до всесвіту і дати "орфічне пояснення Землі".

Але ранньому Малларме, який учився світорозуміння у Ш. Бодлера і майстерності у віртуоза-парнасця Т. Банвіля, до цього ще далеко, хоча зерна розумової схильності до пошуків нової поетики як засобу заклиання відсутньої Присутності є уже у віршах його молоості "Весняне оновлення",”.Літня печаль", "Зітхання", “Дар поезії". Своє поривання із земного "тліну" до блакиті холодних осінніх небес він висловлює витончено, але досить відверто:

Я весь стомився так! Всі прочитав я книги,