Співець життя народного - І.С. Нечуй-Левицький, Детальна інформація

Співець життя народного

( Сценарій літературного вечора, присвячений 166-річчю з дня народження І.С. Нечуя-Левицького).

По-святковому прикрашена сцена: портрет І.С. Нечуя-Левицького, над ним великими цифрами – 166, навскіс до портрета прикріплено вишиті рушники; у великій вазі букет із квітів, колосся, трав або гілок хвої.

Відкриває вечір учитель.

Дорогі діти! 25 листопада все людство світу відзначатиме 166-річчя з дня народження славного представника української культури, письменника-демократа, великого гуманіста Івана Семеновича Нечуя-Левицького. Ім’я українського Бальзака, як назвав прозаїка академік Білецький, стало загальновідомим. Усе своє життя він відстоював інтереси свого пригнобленого народу, вболіваючи за його рідну мову, широку культуру, людську гідність. Письменник завжди прагнув допомогти покривдженим, захистити їх. Тому він став близьким трудящим різних країн.

Сьогоднішній літературний вечір-допита пам’яті великому майстру слова, що півстоліття плідно працював на ниві українського письменства.

На сцену виходять 6 учнів і. Розділившись на 2 групи по три чоловіки, стають з обох боків сцени. Тихо лунає мелодія пісні “Стоїть гора високая” на слова Л.І. Глібова.

1-й учень. Надросянське село Стеблів. Там, де “річка Рось... повертає на схід сонця, вдарившись об високу, рівну, як стіна, скелю”, на горі стояла хата Семена Степановича Левицького, у якій 25 листопада 1838 року народився майбутній письменник. “Я,- писав він пізніше, - брат та сестра малими спали в кухні на полу рядом з своєю нянькою, бабою Мотрею... в кухні дівчата співали за роботою, і я навчився всіх пісень, які тільки вони співали, бо сам дуже любив пісні”.

Українську народну пісню не раз чув Іван із уст матері Ганни Лук’янівни Трезвинської – жінки веселої, “ говорючої і співучої”, на руках якої “було все господарство на дворі і в полі”. Баба ж Мотря часто розповідала дітям казки, яких знала силу-силенну.

2-й учень. Батько письменника Семен Степанович Левицький, сільський священик, був людиною прогресивною, цікавився історією, збирав зразки культури. Щоб доти освіту селянським дітям, він відкрив для них школу з українською мовою навчання. Та місцевий шляхтич звелів ту школу закрити: “Як ви вивчите мужиків читати, то підете ви, піду й я на поле робити...”

Якось, ідучи з Іваном через ліс до Корсуня, батько розповів йому про героїчну битву козаків Хмельницького з польською шляхтою, про мужнього ватажка повстанців Северина Наливайка.

3-й учень. Батько навчив Івана читати й писати, материн брат за два роки підготував його до навчання в Богуславській бурсі, куди він потрапив восьмирічним хлопчиком і з якої виніс невеселі спогади. Інспектор-самодур Страхов шмагав бурсаків різками. “Він в суботу після уроків викликав провинників в широкий коридор, ставив їх рядом, брав лозу в цензора і сам “давав полі” по долонях мучеників не тонким кінцем лози, а товстим, щоб було дошкульніше... Менші школярі кричали на все горло. Усей довгий рядок заливався слізьми. Решта мучеників по одчинених класах слухала ті крики...” – згадував пізніше письменник.

На щастя, в бурсі були й хороші педагоги: Черняк, Креховський, Лихняневич. На уроках співів хлопчики разом з учителем Черняком залюбки співали, “ мов повесні дівчата на вулиці ввечері”. Може, саме на цих уроках зародилося у Нечуя-Левицького любов до музики. Навчався майбутній письменник добре.

4-й учень. (На фоні мелодії пісні “Стоїть гора високая”).

Серце хлопця спочивало, коли опинявся серед чарівної природи Надрісся. “...Рось тихо кличе зеленою водою між високими кам’яними стінами, котрі ще трохи подекуди аж понахилялись, неначе заглядають в воду, дивлячись на свій ясний одлиск, то сірий, то червоний, то ясно-зелений од зеленого, як оксамит, м’якого моху, котрим вкриті кам’яні стіни, неначе дорогими килимами ... Розлилась Рось рукавами й рукавицями поміж зеленими острівцями, розсипалась по камінні, переливаючи білу хвилю з каменя на камінь, то вигинаючи воду, неначе шию лебедину, то розбиваючи її білими краплями в білій, легкій, як пух, піні”.

Змалюванню рідних краєвидів письменник присвятив чимало сторінок своїх творів.

5-й учень. Чотирнадцятирічним хлопцем приїхав Іван Семенович до Києва, щоб продовжити освіту в духовній семінарії. Місто вразило його не стільки дивами, про які наслухався від сільських жінок-прочанок, скільки своєю величчю, красою могутнього Дніпра.

Мешкав разом з трьома братами на Подолі. На власні заощадження купував книжки світські: Сервантеса, Шатобріана, Данте, Вальтера, Скотта. Та найбільше зачитувався “Кобзарем” Шевченка.

На останньому курсі семінарії Нечуй-Левицький тяжко перехворів, закінчив її геть знесиленим. Рік пробув у батька, а рік учителював у Богуславському духовному училищі. Самостійно вивчив німецьку мову.

6-й учень. У 1861 році Іван Левицький став студентом Київської духовної академії. Знання поповнював з допомогою самоосвіти, передплачував в складчину з товаришами прогресивні видання. Саме тоді він прочитав твори Бєлінського, Добролюбова, Писарєва, роман Тургенєва “ Батьки та діти”, про який студенти академії, збираючись вечорами, сперечалися так, що “аж ляски йшли по стінах”.

У Києві Іван Семенович розпочав літературну творчість. В автобіографії він зазначає, що крився зі своїми повістями навіть від товаришів і від батька, бо писати мовою його народу тоді було заборонено.

1-й учень. Закінчивши духовну академію й одержавши звання магістра богослов’я Нечуй-Левицький порушує родинну традицію – рішуче відмовляється від духовної кар’єри і стає викладачем російської словесності Полтавської духовної семінарії. У Полтаві була написана повість “ Дві московки”, надрукована 1868 року у Львові і підписана псевдонімом Нечуй.

З 1866 року письменник викладає в світських закладах: гімназіях Коліша, Седлеця та Кишинева, водночас займаючись літературною роботою. Як майстер художнього слова, Нечуй-Левицький зростав на кращих зразках української, російської та зарубіжної літератури.

2-й учень. Роки роботи в Кишиневі стали періодом найвищого творчого піднесення письменника Івана Нечуя. 1878 року завершена повість “ Микола Джеря”, яку Франко називав “ історією всього українського селянства в тоту важку епоху”. Хто з нас не пам’ятає здібного, трудолюбивого, ніжного з Нимидорою і нещадного з попами та їхніми посіпаками Миколу, що не може змиритися із становищем раба. Пригадаймо, молодий і вродливий парубок, побачивши біля криниці в березі вродливу незнайому дівчину, що брала воду, шукає з нею, плекаючи надію на щастя. Пам’ятаєте ту погожу літню днину, коли Микола з Нимидорою жали жито на панському лану? Придивіться, яким він був тоді:

Ведучі стають збоку. Лине тиха музика з “ Пір року” Чайковського –“Літо”, спів жайворонка або мелодія української народної пісні “ Ой чий то кінь стоїть”. Витираючи піт з лоба, на сцену виходять Микола з Нимидорою. Микола в полотняній сорочці, Нимидора у запасці й ріденько вишитій сорочці, дві коси обвивають голову, у косах – червоні ягоди калини з листям, в руках у них серпи. Микола кидає додолу мішок.

Микола ( сідаючи, жестом запрошує присісти Нимидору)

А я тебе вчора бачив у березі. Ти звідки прийшла у Верхівку?

Нимидора ( сумовито) Я родом з присілка Скрипчинців. Моя мати вмерла і покинула мене маленькою. Я жила в дядька, доки підросла. Дядина моя була до мене дуже люта. Вона своїх дітей жалувала, давала їм гостинці, а мене все обминала. (Зітхаючи). Ніколи я не носила нової одежі, ніколи я не мала нових кісників, нової спіднички, латала сорочки, все було світиться на моїх плечах. Якби була жива моя мати, вона б мене пожалувала, й гостинця мені принесла б, і вишила б мені квітами сорочку…

(Помовчавши) Підросла я, мене один чоловік найняв за няньку за три копи грошей та сорочку на рік. Господи! Як я помордувалась з його малими дітьми, трохи не підвередилась з ними. Чужі діти бігають, купаються, а мені не можна й одступать од дітей

стала я дівкою й найнялася в одного багатого чоловіка. Од ранку до вечора робота та робота, а прийде ніч, упадеш на голу лаву та й заснеш, як мертва...